Work Text:
Після уроків повітря було чистим і трохи прохолодним — таким, що торкалося щік і залишало ледь відчутну свіжість у легенях. Осінь уже обережно бралася за краї листя: де-не-де зелене потьмяніло, по краях проступала тонка жовтизна, ніби фарба, розведена водою. Сонце ще трималося високо, вперто світило між дахами шкільних корпусів, але в його теплі вже з’явилася крихка прозорість — як нагадування, що це ненадовго.
Міяно помітив Сасакі одразу.
Той стояв на звичному місці, трохи осторонь від воріт, де натовп учнів розтікався кількома потоками. Не заважав іншим — і водночас не губився серед них. Рюкзак недбало висів на одному плечі, пальці ковзали по лямці, ніби просто щоб зайняти руки. Поза здавалася розслабленою, але уважною — він дивився саме туди, звідки мав вийти Міяно.
І коли їхні погляди зустрілися, цей спокійний вираз помітно змінився.
Очі Сасакі завжди теплішали в цю мить — це було помітно навіть збоку. Куточки губ трохи підіймалися, плечі ледь розслаблялися, наче щось у ньому ставало на своє місце.
Це повторювалося дивовижно стабільно.
Майже щодня — те саме місце. Та сама постава. Той самий погляд, що шукає його серед інших.
І Міяно любив цю стабільність.
— Сасакі-семпаю, Довго чекав? — запитав він, підходячи ближче.
Йому довелося трохи підняти голову, щоб зустрітися з ним очима. Він звично стиснув ручки власної сумки — не через нерви, а просто щоб руки не висіли без діла.
— Ні, Мієчко. Я теж щойно підійшов, — відповів Сасакі без поспіху. Просто був. Стояв і чекав. Дивився на Міяно так, ніби сама його присутність поруч уже містила в собі всі сенси.
На мить їх розділяв лише крок. Сасакі зробив його першим — ненав’язливо, але впевнено, і вони рушили разом до станції.
Плече до плеча — не впритул, але й не на відстані. Між ними залишався простір у пів долоні, достатній, щоб не привертати уваги перехожих. І водночас настільки малий, що тепло тіла іноді відчувалося крізь тканину піджака. Якщо хтось випадково штовхав їх у натовпі, вони інстинктивно наближалися одне до одного, а потім так само природно поверталися до цієї мовчазної, узгодженої дистанції.
Та сама звична відстань, яка вже не сприймалася як межа. Радше як прийнятний у публічному просторі спосіб бути поряд, не привертаючи зайвих поглядів.
Кілька хвилин вони йшли мовчки. Під ногами шаруділо сухе листя, десь попереду голосно сміялися однокласники, зупинившись біля автомата з напоями. Міяно відчував, як крок Сасакі трохи підлаштовується під його темп — майже непомітно, але завжди точно.
Сасакі, здається, щось уловив у його настрої. Погляд ковзнув по обличчю Міяно трохи довше, ніж зазвичай, і тоді він заговорив — ніби між іншим, без різкого переходу.
Він розповідав про університет.
Про викладача, який говорить так тихо, що половина аудиторії мимоволі нахиляється вперед, утворюючи кумедну хвилю руху в перших рядах. Про новий клуб, куди його намагалися затягнути — щось пов’язане з фотографією. Про те, що в кампусі вже відчувається інший ритм: менше контролю, більше простору.
Сасакі говорив спокійно. Без того юнацького блиску в очах, який з’являвся, коли він колись жартував чи дражнив. Але з тією ж турботою і легкою живістю в голосі — тією, що виникала лише тоді, коли йому справді комфортно.
Міяно слухав.
Він помічав дрібниці: як Сасакі час від часу дивиться не вперед, а на нього; як під час смішного епізоду ледь торкається його ліктя, ніби перевіряє, чи той теж усміхається. Як у його голосі з’являється спокійна впевненість, коли він дивиться саме на Міяно.
Він справді вже в іншому середовищі, подумав Міяно.
Впевненіший.
Досвідченіший.
Доросліший.
Слово «доросліший» чомусь зачепилося в думках.
Воно осіло десь під грудьми, трохи важче, ніж мало би. Не як заздрість. Не як образа.
Швидше — як усвідомлення.
Міяно не відчував, що відстає. Не відчував провини чи сорому. Але різниця ритмів стала помітнішою. Сасакі ніби рухався впевнено, знаючи, куди ставити крок. Знав, які двері відчиняти, які слова вимовляти без затримки.
А Міяно ще звірявся з внутрішньою мапою.
Наче перевіряв кожен поворот: чи правильно зрозумів себе, чи не забігає наперед. Поки Сасакі вже йшов — рівно, спокійно, без потреби озиратися.
І все ж, попри цю різницю, їхні плечі торкнулися, коли дорога звузилася.
Сасакі не відсторонився.
І Міяно теж. Ніколи б у житті.
Коли вони зайшли до невеликого магазину біля станції, всередині пахло солодкою випічкою. Двері тихо дзенькнули за їхніми спинами, відсікаючи вуличний шум. Людей було небагато: хтось стояв біля полиць із журналами, хтось розраховувався на касі, не відриваючись від телефону.
Сасакі без вагань звернув до холодильника з напоями. Його рухи були звичними й точними. Він навіть не затримав погляду на різнокольорових етикетках — рука одразу потягнулася до пляшки з тим самим гіркуватим грейпфрутовим смаком, який Міяно обирав майже завжди.
Не питаючи.
Кришка тихо клацнула під його пальцями, коли він перевірив, чи не зірване захисне кільце. Лише тоді обернувся.
— Ти, здається, сьогодні втомився, Мієчко, — сказав він просто, ніби це було очевидно.
Лише спокійна констатація — і готовність подбати про нього в будь-якому настрої.
Міяно на мить розгубився — не через слова, а через те, як легко його знову прочитали. Він кивнув.
Так, він був трохи втомлений. Від занять, від шуму в класі, від власних думок, які останнім часом крутилися надто настирливо.
Сасакі завжди такий уважний до нього. Він помічав зміни в голосі, ледь відчутну затримку у відповіді, спосіб, у який Міяно тримає плечі. І реагував так, ніби це найприродніше — подбати.
Коли вони вийшли на платформу, повітря вже стало прохолоднішим. Металеві рейки ще зберігали денне тепло, хоча сонце повільно хилялось до заходу. Десь удалині пролунав сигнал наближення поїзда, але їхній ще не підходив.
Вони сіли поряд на лавці. Люди проходили повз; хтось поспішав, хтось стояв, втупившись у табло з розкладом. Поїзди приходили й від’їжджали, двері відчинялися і зачинялися з ритмічним шипінням.
А між ними розгорталася звична, майже домашня тиша.
Міяно тримав пляшку в руках, відчуваючи прохолоду пластику крізь долоню. Він не поспішав її відкривати. Просто сидів, бажаючи водночас поговорити з Сасакі й просто побути поряд, поки не зрозуміє, що саме хоче сказати.
Сасакі раптом обережно торкнувся його рукава.
Лише кінчиками пальців.
Дотик був таким легким, що якби Міяно не був уважний до кожного його руху, міг би й не помітити. Пальці затрималися на тканині — наче запитання, сформульоване без слів.
Ніби перевіряючи, чи можна.
У цьому дотику не було вимоги. Лише уважність. Пауза.
Міяно не відсунувся.
Навпаки — трохи повернув кисть, дозволяючи дотику стати повнішим. Рух був майже непомітний, але свідомий. Тканина рукава натягнулася, і пальці Сасакі ковзнули ближче до зап’ястя.
Тепер це вже не був випадковий контакт.
І знову те саме відчуття.
Впевненість у його русі.
Не поспішна, не хижа — просто спокійна. Сасакі не стискав і не тягнув. Його пальці лягли так, ніби знали, скільки сили потрібно. Ні більше, ні менше.
Він точно знає, як торкатися.
Думка виникла сама.
Без злості. Без гіркоти. Але з чимось колючим усередині — тонким, як голка, що ледь торкнулася шкіри.
Міяно опустив погляд на їхні руки. Серце не билося швидше — воно билося рівно, але важче. Наче кожен удар відгукувався глибше.
Він намагався розібратися.
Мене це хвилює, бо?..
Платформу накрив короткий порив вітру, коли повз промчав поїзд без зупинки. Його шум на мить перекрив усі думки. Міяно скористався цим, щоб повільно й обережно втягнути повітря.
Бо це означає, що я, можливо, у нього не перший?
Фраза прозвучала в голові сухо, з незрозумілим емоційним забарвленням. Припущення. Можливий факт.
Чи тому, що я боюся зробити щось незграбно поряд із ним?
У його уяві на мить спалахнули дрібні, незручні сцени: невпевнене торкання, пауза, надто різкий рух. І поруч — спокійний, зосереджений Сасакі, який, здається, знає, що робити.
Міяно обережно втягнув повітря ще раз. Йому не хотілося робити з цього проблему. Не хотілося перетворювати тихий вечір на з’ясування.
Він не відчував образи на Сасакі.
Навпаки — щоразу, коли той дивився на нього, у погляді не було нічого, крім щирості. Ні тіні порівняння. Ні натяку на оцінювання.
Сасакі дивився так, ніби Міяно — достатній. Більш ніж достатній, якщо чесно.
Тоді чому?
***
Вони вийшли на станції Сасакі, коли світло вже змінилося. Сонце схилилося низько, і його промені ковзали вздовж вулиці, фарбуючи вікна будинків у густий теплий помаранчевий. Скло спалахувало короткими відблисками, асфальт здавався м’якшим у цьому світлі, а повітря — тихішим.
Натовп поволі розчинився: більшість поспішала додому. Міяно йшов поряд із Сасакі, ще відчуваючи в долоні тепло його руки — навіть після того, як вони на мить розчепилися, щоб пройти крізь турнікети.
— Прогуляємось трохи? — запропонував Сасакі.
Міяно кивнув.
Вони звернули на тихішу вулицю. Дерева нависали над тротуаром, їхні гілки перепліталися над головами, утворюючи м’який тремтливий купол із листя. Воно тихо шелестіло і над головою, і під ногами — сухе, ламке, з характерним шурхотом, що відлунював у повітрі кожним кроком.
Сасакі йшов трохи ближче, ніж раніше. Їхні руки час від часу торкалися. Не випадково.
Спершу — тильними сторонами долонь. Потім — пальцями. Міяно відчував це щоразу, навіть коли дивився вперед. Кожен дотик відгукувався під грудьми тихим теплом.
Коли пальці зачепилися міцніше, Сасакі не відпустив. Лише уважно простежив за реакцією Міяно.
Не перепитав. Не зробив вигляду, що це випадковість.
Він повільно розгорнув долоню, дозволяючи їхнім пальцям переплестися. Рух був обережний, але впевнений — ніби він точно знав, що робить.
Міяно відчув, як серце пропускає удар.
А потім — ще один, сильніший.
Він робить це так природно…
Наче тримати Міяно за руку — найпростіша й найцінніша річ у світі.
Долоня Сасакі була теплою. Трохи шорсткою від щоденної роботи в пекарні. Великий палець ледь торкався кісточок Міяно — не стискаючи, а лише фіксуючи контакт.
Міяно спробував зосередитися на відчуттях: на синхронності кроків, на тому, як рука Сасакі ледь змінює положення, підлаштовуючись під нього. Та всередині знову озвалося те саме колюче запитання.
Він намагався зрозуміти, що саме його тривожить.
Не сам дотик — ні. Дотик був теплим. Правильним. Бажаним.
А те, що Сасакі ніби завжди знає межу.
Ніколи не переходить її.
Ніколи не вагається надто довго.
Ніколи не робить різкого кроку вперед — і не зупиняється надто рано.
Наче він уже проходив цей шлях подумки. А може — й не лише подумки.
Коли вони зупинилися під деревом, де світло просіювалося крізь листя розсипом плям, Сасакі повернувся до нього повністю. Їхні руки все ще були з’єднані.
Він зробив крок ближче.
Міяно відчув це тілом раніше, ніж усвідомив. Тепло стало ближчим, повітря між ними — тоншим.
— Можна? — тихо спитав Сасакі.
Майже пошепки.
Не вимога. Не твердження. Питання.
Міяно зрозумів, про що йдеться, ще до того, як його погляд ковзнув до губ Сасакі. Обличчя миттєво спалахнуло від тої потреби, що він побачив у його очах; тепло піднялося від шиї до щік, зробило подих коротшим.
Він кивнув.
Ледь помітно. Але достатньо.
Поцілунок був короткий.
Обережний.
Їхні губи зустрілися не зовсім вдало — Міяно трохи запізнився з рухом, не вгадав кут. Він відчув це одразу: його дотик вийшов трохи невпевненим, трохи різким. Пальці мимоволі стиснули долоню Сасакі сильніше.
Та Сасакі ніяк не показав напруги. Ніби й не помітив. Його губи були м’якими й теплими; він не намагався поглибити поцілунок. Лише затримався на мить довше, ніж потрібно для формальності — і цього вистачило.
Трохи незграбний — але, як здалося Міяно, лише з його боку.
Сасакі відступив одразу.
Не різко — обережно, з тією ж увагою, з якою наближався. Наче боявся зайти далі, ніж дозволено. Наче кожен наступний крок мав робитися тільки разом.
Його погляд став серйозним.
— Йошікадзу, все добре? — спитав він.
Без усмішки. Без жарту. Справді питаючи. Він і далі ніжно тримав його за руку, ледь проводячи великим пальцем по тильному боці долоні, й уважно дивився в очі.
Міяно відчував, як у грудях ще не вгамувався ритм. Як на губах лишився теплий слід. Як їхні пальці досі переплетені.
— Так, — прошепотів він.
І це було правдою.
Вони постояли ще трохи, не розчіпляючи рук. Світло просочувалося крізь листя над головами й лягало на обличчя рухомими теплими плямами. Десь неподалік проїхала машина; шарудіння шин по асфальту швидко розтануло в повітрі, і тиша повернулася — густа, але спокійна, така, в якій добре чути власне дихання.
Сасакі знову нахилився до нього.
Цього разу повільніше, без жодної раптовості. Його наближення відчувалося заздалегідь — у тому, як змінилося повітря між ними, як тінь лягла ближче. Він ніби залишав Міяно простір для вибору, не замикаючи мить у пастку.
І Міяно не просто дозволив.
Він подався назустріч сам.
Трохи сміливіше.
Трохи точніше.
Трохи довше.
Його пальці несвідомо зім’яли тканину кардигана Сасакі — чи то для рівноваги, чи щоб утриматися в цій близькості. Поцілунок вийшов м’яким і вже більш узгодженим, ніж перший, але все ще живим у своїй недосконалості.
Міяно відчув, як Сасакі ледь чутно видихає через ніс, як його пальці на мить міцніше стискають долоню — від хвилювання. І в цій дрібній реакції раптом стало ясно: він теж не бездоганно спокійний.
Коли вони відсторонилися, дихання обох було нерівним. Губи ще зберігали тепло дотику. Міяно не одразу підняв очі — погляд затримався на комірі сорочки Сасакі, на швидкому русі його грудної клітки. Він і сам відчував, як часто здіймаються його плечі.
І саме тоді думка, що цілий день кружляла десь на краю свідомості, раптом набула чіткої форми.
Сасакі робить всп так, наче точно знає, куди покласти руку, коли відступити, коли зупинитися. Як дати іншому відчути опору й спокій.
Наче має внутрішній орієнтир.
Міяно ковтнув. Горло пересохло не від поцілунку — від запитання, яке просилося назовні. Воно здавалося водночас дрібним і важким.
— Шюмей-сан… — озвався він саме тоді, коли Сасакі, здається, вже хотів щось сказати.
Той одразу замовк. Уся його увага зосередилася на Міяно.
— Ти… — слова на мить застрягли. Щоки знову налилися теплом. — У тебе раніше були… стосунки?
Він не відвів погляду. І сам здивувався цьому. Питання прозвучало тихо, але прямо.
Сасакі моргнув — щиро здивовано.
— Ні.
Відповідь пролунала одразу, без роздумів.
Ця швидкість збила Міяно з пантелику більше, ніж будь-яке вагання.
— Ніколи? — тихо перепитав він, ніби звіряючись із почутим.
— Ніколи, — повторив Сасакі м’якше. — Жодних стосунків.
— Тоді… — він розгублено зітхнув; пальці на рукаві Сасакі ледь ворухнулися, ніби шукаючи опори. — Ти поводишся так, ніби…
— Ніби що? — Сасакі трохи нахилив голову, уважно вдивляючись у його обличчя.
— Ніби знаєш, що робиш.
Кілька секунд Сасакі просто дивився на нього. У погляді спершу майнуло розуміння, а за ним — виразне збентеження.
Він раптом відвів очі й тихо засміявся — коротко, ніяково. Долоня піднялася до обличчя, ховаючи вираз. Кінчики вух помітно почервоніли.
— Ох… — видихнув він. — Щодо цього… — пальці ковзнули на потилицю, скуйовдивши волосся. — Я… ем… Мієчко, я… готувався.
Слово повисло між ними.
Міяно кліпнув.
— …Що?
Їхні зчеплені руки ледь зрушили.
— Я готувався, — повторив Сасакі тихіше. — Я розумів, що… якщо ми будемо разом, рано чи пізно це станеться.
Він говорив обережно, добираючи слова.
— Я багато думав. Читав. Дивився різні матеріали. Не… — він поспіхом додав, червоніючи ще дужче, — не щось дивне. Просто… про згоду. Про те, як зрозуміти, що людині комфортно. Як не зробити боляче. Як не тиснути.
Його погляд опустився на їхні нерозчеплені долоні.
— Я боявся зробити тобі неприємно. Дивився інтерв’ю про перший досвід. Багато хто жалівся, що партнер не слухав. Що все відбувалося надто швидко. Болісно.
Тепер він підняв очі просто на Міяно.
— Я не хотів бути таким.
Голос став рівнішим, серйозним.
— У мене немає досвіду, — додав він спокійно. — Я просто не хотів пускати все на «як вийде». Ти для мене занадто важливий.
У грудях у Міяно повільно розлилося тепло — м’яке й густе.
— Ти… справді так готувався? — перепитав майже пошепки.
— Так, — Сасакі коротко кивнув. — Я навіть уявляв, як просити дозволу. Щоб це не звучало дивно.
Ніякова усмішка ковзнула по його губах.
— І все одно звучить дивно.
Міяно мимоволі усміхнувся у відповідь — уперше за день легко, без напруження.
— Трохи.
— От бачиш, — зітхнув Сасакі, але в очах теплішало. — Я не такий упевнений, як здаюся.
Він легко провів тильною стороною пальців по щоці Міяно.
Той опустив погляд на їхні руки.
Раптом стало ясно: увесь цей час він порівнював себе з кимось вигаданим — із тінню людини, якої не існувало. З кимось кращим, досвідченішим, правильнішим.
І не помічав, що Сасакі дивиться тільки на нього.
Його великий палець несміливо ковзнув по пальцях Сасакі.
— Здається, я ревнував, — тихо почав він. — Я думав, що, можливо, я не перший. І тому ти такий… упевнений.
Сасакі різко підняв голову.
— Ні.
Це прозвучало твердо.
Він ступив ближче; між ними майже не лишилося простору.
— Я не хочу нікого, крім тебе, Йошікадзу, — сказав неголосно, ледь похитавши головою. Їхні чола торкнулися. — Мені ніхто інший не потрібен.
Міяно повільно вдихнув. Повітря здавалося густішим. Він підняв їхні сплетені руки й приклав долоню Сасакі до своїх грудей. Під тканиною серце билося швидко.
— Ти можеш не бути ідеальним, — сказав він серйозно. — Мені не потрібна підготовлена версія тебе. Мені потрібен ти, Шюмей-сан. Той, хто хвилюється. Хто може помилитися. — Ледь помітна усмішка. — Бо якщо помилятися буду тільки я, то згорю від сорому.
На обличчі Сасакі з’явилася щира, трохи розгублена усмішка.
— Добре, Мієчко, — тихо відповів він.
Міяно відчув, як усередині щось остаточно стихає.
І цього разу він сам потягнувся вперед.
Поцілунок не став довшим чи сміливішим.
Просто в ньому більше не було порівнянь і перевірок.
Тільки вони двоє.
Тепло губ.
І відстань, яку вони скорочували разом — крок за кроком.