Work Text:
In the end, I hope it's you and me
In the darkness, I would never leave
We both saw this moment comin' from afar
Now here we are
Кроки в Рея чіткі й ніби секундоміром вивірені, Стеббінс рахує їх собі під носа, стараючись ступати в такт, один-два-тридцять сотень, і коли лік перевалює за чотири тисячі двісті, Рей оступається на саму лиш мить і лік збивається. Стеббінс інстинктивно підставляє руки повітрю — ловити йому нічого, бо Рей втримує рівновагу і, зловивши попередження, прискорюється, губиться в натовпі. Стеббінс його маківку ловить очима серед інших голів і чомусь від цього йому стає легше. Рей крокує, і Стеббінс крокує теж, і поки один йде, інший себе тягтиме. Аж доки стане сил.
Ноги болять. Ноги болять останні дванадцять годин. Стеббінс відчуває себе так бадьоро, як ніколи раніше.
-----
Ночі весняні холодні, дощові. Його взуття мокре, хлюпає по асфальту кров’ю впереміш з водою, мокасини на ремені теж мокрі наскрізь, б’ють по стегну з кожним кроком, та він на це не зважає. Озирається навсібіч; хлопці навколо так само як він дрижать від холоду, намагаються накрити чимось голови. Барковіч йде у своїй ідіотській зюйдвестці і клацає зубами, шкіриться на всіх, хто косо гляне. Стеббінса це не дивує, скоріше викликає почуття дежавю. В кожній Ході є один такий Барковіч — нестабільний, параноїдальний, порушник спокою. Зазвичай такі мруть швидко. Мабуть, не цього разу.
Стеббінс посміхається своїм думкам і підставляє обличчя дощу; холодні краплі котяться його щоками вниз, по шиї, всотуються в мокрий наскрізь одяг, змивають бруд і піт останніх днів. Холод бадьорив, мабуть, лише його — здалеку почулося попередження для сорок сьомого.
Сорок сьомий.
Рей Герреті.
Він має побачити. Має дивитися. Змушує себе прискоритися, швидше і швидше, аж доки не рівняється з Коллі, який чомусь вперто продовжує йти лише за цими двома нерозлучниками Реєм і Пітом. Коллі на нього підозріло зиркає, але мовчить, і більшого від нього й не вимагається, бо Стеббінсу, чесно кажучи, до сраки усе, про що може думати Паркер. Його турбує попередження номер два для сорок сьомого, його турбує збитий ритм кроків Рея і Пітова рука на його плечі.
Стеббінс свердлить цю сильну темну долоню своїм поглядом, майже молячись, щоб небеса розверзлися блискавкою прямо по Пітовій руці, бажано так, щоб не задіти Рея.
Він не уявляє себе на місці Піта. Не уявляє. Не може — він не такий, не мушкетер. Не буде розкидуватися словами про “кожен сам за себе”, а потім ловити Рея, коли той засинає на ходу.
Коли помирав Керлі він просто пройшов повз. Коли помер Ювінг він пройшов повз. Якби Рей сіпнувся ще раз, він би… гм.
Згадує ранок, згадує лік кроків. Згадує укол страху, що пронизав його, коли Гарреті спіткнувся.
Стеббінс його б спіймав, так. Адже в нього були ці ясні очі, це почуття справедливості. Зірка, якої Біллі хотілося б торкнутися. Він підніс руку до спини Герреті, облиплої мокрим одягом, зробив ще один пришвидшений крок, наблизився, аж доки не відчув кінчиками пальців радіююче з хлопця тепло.
— Що ти робиш? — голос Паркера гаком витягнув Біллі з цієї напівдрімоти. Рвучко опустив руку і повільно повернув на Коллі погляд:
— Нічого.
А коли знову повернувся до Рея, то замість очікуваної мокрої гривки волосся на нього дивилися ці його очі. Зацікавлені. Майже заінтриговані. Рей дивився на нього з мовчазим очікуванням — що зараз втне цей дивак Стеббінс? Що ще такого зробить?
Стеббінс криво посміхається, тримає зоровий контакт аж доки Рею не стає ніяково і він, тримаючи Маквріса за передпліччя (Стеббінс це помітив) на мить прискорився і відійшов якомога далі.
— Ти такий дивний, — буркнув Коллі, та Стеббінсу було до сраки. Він вже сповільнювався, щоб знову зайняти позицію в кінці шеренги. Щоб точно ні в кого не спровокувати бажання зловити його, або, що вірогідніше, поставити підніжку.
Нових попереджень для сорок сьомого за цю ніч не було. А коли вбили Янніка, Біллі просто його переступив.
-----
Зранку його привів до тями всучений в руки пояс з концентратами і голос Майора, що вітав їх усіх з першим пройденим днем. Бронетранспортер акуратно по дузі об’їхав його, щоб випередити всіх хлопців і їхати попереду шеренги, і як би сильно Стеббінс не вдивлявся в затемнені окуляри, не розумів, дивиться на нього Майор чи ні. Не те щоб це мало значення. За кілька днів вони питимуть разом чай.
Біллі дізнався, що Майор йому батько, коли йому було тринадцять, і з того часу лічив дні і години до свого вісімнадцятиріччя. Матір відмовляла його. Матір молила, щоб він відмовився, закинув цю ідею, адже в них все було гаразд, все було так чудово-краще-ніж-у-більшості, то навіщо йому це все?…
Він краще за інших знав, що з себе представляє Хода. Коли йому було вісім, кров передостаннього живого учасника потрапила йому в очі, так близько він стояв до краю дороги. Він пам’ятав глухий звук, з яким тіло впало майже перед його ногами, та не міг цього побачити, так сильно пекло в очах. Він чув як матір схлипує над ним, поки витирає його лице рукавом сорочки, чув як Тато — тоді він ще не знав, та все ж — нагороджує переможця. Нова машина, іномарка, він досі пам’ятав яким слабким голосом хлопець її просив. Тоді Біллі пообіцяв собі ніколи не погоджуватися на Ходу. Ніколи. Ніколи.
А потім пройшов ще рік, і ще один, і аж коли йому виповнилося тринадцять Матір всадовила його перед собою на кухні і показала стару, змазану фотографію. Вона, вдягнена в робочу форму і з брудними від машинної оливи руками, і Він — в окулярах і цивільному одязі та все ж абсолюто впізнавано Він. Всього кілька місяців, так вона сказала, Він навіть не дав йому імені, зник з усіх радарів.
Матір тоді взяла з нього обіцянку ніколи не погоджуватися на Довгу Ходу, не ризикувати своїм життям. Вона клялася і божилася що працюватиме більше, братиме додаткові зміни, аби лиш він ні в чому не відчував потреби. І лише в ту мить, дивлячись на її пожовклі руки, вкриті старими мозолями, Стеббінс усвідомив, що вона з року в рік водила його подивитися на цю криваву бійню лише з метою викликати в ньому страх і відразу. І в ту ж саму мить він зрозумів, що їй не вдалося. Що він не виконує обіцянок, навіть даних самому собі.
Він хотів випити чаю з Татом. Хіба це так багато?
Проходячи повз мертвого Гаркнесса, кінцівки якого досі судомно сіпалися, він кинув погляд на його синю, викручену вбік ногу і з холодним відстороненням подумав, що усі материні спроби налякати його насиллям лише змусили його до того насилля звикнути. Смерті не існує, якщо ти не пускаєш її собі в голову. Олсон вже пустив. Барковіч теж — хоч в його голові Смерть шукатиме собі місця набагато довше.
Рей ні. Рей думає, що готовий померти, змирився з тим, що не виграє, це було видно в його поставі, читалося крізь рядки його тремтячих пальців, до білого стиснутих на лямках рюкзака. Але Смерті в ньому не було. І Стеббінса це влаштовувало. Він хотів би йти з Реєм якомога довше, хотів би тінню крокувати за ним, аж доки ноги Герреті не здадуть, аж доки він не впаде. Стеббінс піде далі, але озирнеться, але підставить руки. Він питиме з батьком чай і згадуватиме Герреті. Він прив’яже Герретів дух до себе, він його дожене після смерті. Їм ще ходити і ходити разом.
Стеббінс не міг чесно відповісти собі, чому Рей був такий особливий. Можливо тому, що це був його штат, і він черпав внутрішню силу з рідної землі, можливо тому, що в нього була ця дурна звичка шаркати правою ногою (в найближчому майбутньому це коштуватиме йому взуття, Біллі знав), а можливо особливі були його очі, такі зацікавлені, що стрибали від лиця до лиця, немов намагаючись їх усіх зрозуміти. Такий дитячий інфантилізм. Щира віра в справедливість — в те, що такі ігрища як Довга Хода мають бути незаконними. Мушкетерство це ідіотське, взаємодопомога, Стеббінсу це здавалося до смерті смішним. Олсон вже ледь волік себе. Хіба ж йому допомогла та порція сублімованої їжі? Олсонові тепер навряд чи допоможе навіть сам Господь Бог.
Вловивши одну з тих нечисленних митей, коли Маквріс відходив від Рея, Біллі підійшов ближче, стараючись не надто швидко крокувати (правило номер тринадцять), і сповільнився якраз за Реєм, синхронізуючи їх кроки. Один-два-три…. смикнув головою. Не за цим він підійшов.
— Герреті, — завжди Герреті вголос, Рей тільки подумки. “Рей” ризикувало вислизнути з-поміж губ надто ніжним, його це трохи напружувало.
Рей здивовано оглянувся, майже одразу стикаючись з ним поглядом втомлених очей з луснутими капілярами:
— Стеббінс?…
Питає, хоч і знає відповідь:
— Стомився?
Герреті дивиться кілька секунд на свої ноги, шаркає правою, а потім киває. Звісно ж, втомився.
— Так, втомився.
— А виснажений?
— Ну, до того йде.
Це не та відповідь, яку хоче чути Біллі. Його це майже злить. Та він лише киває головою кудись вперед, туди, де ледь-ледь тримається на ногах Генк.
— Ні, Герреті, ти ще не виснажуєшся. Виснаження — воно виглядає отак. Воно вже майже з’їло Олсона.
Герреті переводить скептичний погляд вперед, аж доки знаходить очима хиткий силует друга. Нижня губа його дрижить ледь помітно, Стеббінс би і не знав, якби не йшов так близько.
— До чого ти ведеш, Стеббінсе?
— Запитай свого дружка-селюка Бейкера. Мул не любить орати город, проте любить моркву. Повісь перед його носом моркву — і він буде йти вперед, втомлений, але не виснажений. Розумієш?
Герреті хитає головою, все ще дивлячись на Генка.
— Не зводь очей з Олсона, Герреті. Він ще не до кінця розуміє, але морква його вже не цікавить. Дивися на нього, вчися на його прикладі.
Герреті переводить на нього погляд. В глибині його крихітних зіниць щось середнє між жахом і гнівом.
— Ти думаєш, це все якийсь урок? — голос ламається на останньому слові. Смикається, коли долоня Стеббінса обхоплює його зап’ясток і міцно стискає.
— Найважливіший, який ти коли-небудь отримаєш, — киває Біллі, — Після нього можна й померти. Прожити своє життя, немов п’яничка в запої.
Герреті вириває руку з його міцної хватки, кляне, на чому світ своїть, і біжить вперед до Олсона. Стеббінс дивиться йому вслід і сповільнюється до мінімальних швидкостей, пропускаючи повз позіхаючих ходаків, напруженого Маквріса, що не зводив з нього уважного погляду, вже кволого Пірсона, кашляючого Скремма…
Олсон помирав довго і з розмахом, з кишковим конфетті і біблійними цитатами, з двома посмертними кулями. І коли хтось у натовпі попереду закричав навзрид, Стеббінс знав, що то був Герреті.
-----
Важка рука, з силою ляснувши по плечу, змусила його здригнутися.
— Герреті, — виринув з власних думок Біллі, — Вітаю з третім травня, Герреті.
Він лише коротко кивнув і почав переповідати ту саму сумну байку про Скрамма, яку Біллі вже чув раніше. Він все очікував, коли до нього підійдуть з цим питанням. Мушкетери, га?
Усі за всіх і всі в кінці здохнуть.
Але так, чому б і ні? Він знайде ту Кеті, чи як її там, дасть їй грошенят. Гроші — не головне, якщо тільки ти не матір-одиначка сімнадцяти років. Він погодився, дав обіцянку. Чомусь йому дуже хотілося її дотриматися.
-----
Скремм. Барковіч. Паркер. Абрагам. Бейкер.
Цифри. Цифри. Цифри.
П’ять-шість-сімдесят кроків, правою шарк-шарк об підлогу, аж доки взуття не розлетілося на шмаття і він зняв ліве і викинув кудись в бік. Стеббінс бачив його ноги в розідраних до щиколоток колись білих військових шкарпетках (підказка номер дванадцять). Синюшні, з обідраною шкірою мозолів на п’ятках, розірваними капілярами на стопах, вкриті грязюкою і кров’ю. Стеббінс знав, що його такі самі — він їх вже майже не відчував, та все ж.
Шестеро, п’ятеро, троє. Маквріс.
-----
О восьмій вечора, коли вони вже пройшли Данверс, Стеббінс вже нічого не чув і не бачив. Зір його звузився, мабуть, для економії енергії — її залишків — до коротенького уривка асфальту під його мокасинами й вже не чіплявся ні за білу смугу, ні за раптові маленькі камінці. Десь на два кроки позаду нього йшов Рей Герреті, такий живий, він радіював своєю здатністю жити, бив цим теплом йому в спину. Навколо, мабуть, був натовп, рупори, святкові феєрверки, він бачив це все наживо з десятки разів, але завжди з трибун, з точки зору глядача. А зараз, коли кожен крок вимощеним гладеньким асфальтом був рівноцінний ходьбі по розпеченому вугіллю, він згадував Матір. Вона плакатиме, мабуть. Якби він міг, він би теж заплакав, але не пив води вже більш ніж добу і навряд чи мав чим ридати. Натовпу б це сподобалося. Сподобалося б, так само як підбирати за ними використані тюбики, як подобалося збирати гівно в баночки на полички. Вони б записували його страждання на плівку і передивлялися за вечерею.
Гул голосів віддалено пробивався йому у вуха, немов крізь шар вати, і Стеббінс з силою змусив себе розігнути задубілу шию і подивитися на людей, дати їм це останнє шоу. Я помираю. Я помираю. Дивіться уважно, бо двічі так не зможу.
Обличчя змазані, слів не існує. Рев голосів стає гучнішим, вібрацією віддає в ноги і стає боляче так, що він кривиться, хоч і пробував посміхнутися. І раптом. Він бачить самого себе в натовпі.
Білявий хлопчик років восьми дивиться широко-широко розплющеними очима на нього. Рот розкритий, змазаний в соусі, не вистачає зуба. Це був він. Коли йому вистрілять в голову, очі малого заляпає його кров’ю. І Матір витиратиме ту кров своїм одягом. І через десять років він йтиме цією ж стежкою повз ці ж будинки і вмиратиме. І людям буде цікаво на це дивитися.
Коли Герретова рука втомлено падає йому на плече Стеббінс не здригається. Він морально готовий. Він був морально готовий ще п’ять днів тому. Обертається, зжирає фокусним своїм поглядом зморене і майже-мертве таке прекрасне бліде обличчя Герреті і хапається за його сорочку тремтячими пальцями.
— О, Герреті... — сипить він, горло роздирає сухим риданням.
Вони роблять кілька незграбних кроків уперед отак, вчепившись один в одного, не зводячи очей, немов приміряючись — хто зможе кволати довше. Натовп шаленіє, думає, вони влаштували сутичку, думає, це проти правил, але до біса; вони обидва ловлять по попередженню, але не зводять поглядів, і серце в його грудях пришвидшується на якусь одну ідіотську мить, на одну натужну спробу ще щось сказати (його ім’я, завжди його ім’я, надто ніжно), аж доки не зупиняється. Коли він падає, крові нема, і дитина в натовпі, мабуть, може розгледіти кожну деталь своєї нікчемної зустрінемося-за-десять-років смерті.
Темніє. Натовп божеволіє.
Останній спалах світла — феєрверки в небі — підкреслює силует, що зупинився над ним.
Рей стоїть і мовчки дивиться на нього зверху-вниз. І очі в нього такі… такі… він не встигає вигадати епітет.