Work Text:
– Дивно, як оце стало чи не єдиним, що ти запам’ятав, – Дегтярьов споглядав як Бродяга населяє м’ясо на шампур.
– Тут нема що вміти, – Бродяга знизав плечима, розкладаючи все акуратно на мангалі. Якимось чином Габела зміг організувати доставку свіжого ошийка аж до Прип’яті, а Бродяга із Дубним максимально вчасно вирішили навідатися до старих приятелів.
Після того, як Дьоготь привів їх до міста, Бродяга став частим гостем у новосформованого “корпусу”. Люди полковника радо допомагали колишньому монолітівцю адаптуватися занов до життя, підкидали на Дикий острів продовольство і зброю, із недовірою, але без ненависті приймали їх що на Янові, що у Прип’яті. Всі розуміли: розгублені, без пам’яті колишні монолітівці не становили великої загрози, якими би страшними зараз не здавалися байки про них. А Бродяга із Дьогтем взагалі досить близькими приятелями стали.
– Слухай, а шашлики ми з чим взагалі будемо? – полковник всадився на лавку і підпер голову рукою.
– Ти ж не про гарнір питаєш? – Бродяга сів поруч і простягнув ноги.
– Не про гарнір, – Дьоготь похитав головою.
У відповідь Бродяга лиш розсміявся.
– Ще не втомився від вертольотів, Олександре? – Бродяга, звичайно, знав про анекдоти, які біля багаття розповідали один одному мешканці Зони, і про Дегтярьова їх якраз чи не найбільше.
– Та йди ти, краще, он, за м’ясом слідкуй.
– У мене все під контролем, – Бродяга всміхнувся і взяв до рук пляшку. Ледь попустив кришку і зросив вугілля водою, щоб нагнати на м’ясо більше пари. Так смачніше, і скоринка приємнішою робиться. Почухав голову, підняв погляд до неба. Краєвид прикрашали зелені крони дерев, які перемогли гори асфальту, і тепер повсюдно вкривали місто. За ними виднілися заржавілі сєрп і молот, що гармонійно у своєму убожестві прикрашали дах будинку навпроти палацу культури. Сонячна погода уривками наганяла деякі спогади з часів Моноліту. Пощастило, що уривки ці були нечіткі і малозрозумілі, не пощастило, що кількість цих уривків в голові збільшувалася у геометричній прогресії. Згадувати своє лихе минуле не хотілося, та Бродяга розумів, що із часом таки доведеться навчитися жити із кожнісіньким своїм злочином. Все ж, навіть якщо він був під псі-впливом, це не відміняє того, що невимовні жахи він творив своїми руками. Зараз він та його брати відчувають на собі доброту душевну різних фракцій та сталкерів, але чоловік впевнений, що спокутливою чесною працею та тихим життям вони зможуть довести, що “Полудень” - ніякий не “Моноліт”. З однієї сторони, це було чи не найголовнішою причиною, чому Бродяга так прикипів до “Корпусу” та своїх нових приятелів звідси. Їм тут дозволяють відчувати себе живими людьми, без минулого, але зі справжнім теперішнім і ще більш реальним майбутнім. Та і, якщо чесно, інші фракції, бачачи, що полуденців прикриває чи не найсерйозніша контора Зони, трохи менше до них стартують.
– Чому кисла рожа? – Дегтярьов підійшов ззаду, тримаючи в руках величезну коробку.
– Нормальна рожа, – Бродяга почухав потилицю, заглядаючи до м’яса. – Ще хвилин п’ять і буде готово.
– А Дубний із Нором вже он готові, – Дьоготь махнув головою в сторону чоловіків, які стояли вдалині. І справді, обидва вже явно не у найкращій кондиції, активно про щось сперечались, час від часу хапаючи один одного за відлоги, чи то від роздратування, чи то у пошуку підтримки для нестійких ніг.
Полковник гигикнув від того, як різко Бродяга кинув свої справи і пішов розганяти двох дурачків, приговорюючи під носом, що “Семен у чистій воді не вмиється”.
Поки Бродяга відтягував Дубного, Дегтярьов теж не гаяв час: притарабанив пляшки із пивом і декілька тарілок, які бачили кращі часи. Розклав це все діло на лавці і відкрив собі коханому торпеду чернігівського. Розборки між тими трьома виглядали краще за будь-яке реаліті-шоу, Семен-бо від алкоголю вар’ював дай Боже, і лишень Бродяга якимось чином умів його заспокоювати.
– Так Діма перший почав! – намагався марно виправдатись він.
– І? Ти прекрасно знаєш, що спиртне тобі протипоказане, – Бродяга тягнув Дубного за руку, як малу дитину.
– Псі-вплив нам більше не страшний, – зауважив чоловік, вирвавши руку зі сталевої хватки.
– Ти просто дурним робишся, псі-вплив тут ні до чого, – Бродяга похитав головою. – Сідай, хоч перекусиш зараз.
Бродяга зняв шампур із мангала і акуратно виклав м’ясо у найглибшу тарілку.
– Пахне ахуєнно. – констатував Нор, уваживши всіх навколо своєю присутністю.
– Дякую. Бери скільки хочеш, – Бродяга присів на кортани, розглядаючи вміст коробки. Вау, у Дьогтя навіть якісь соуси до м’яса знайшлись. Напевно, далеко не першої свіжості, але перебирати харчами не хотілось.
– Чуїш, Бродяга, а гарніру й’когось нема? – Дубний розвалився на лавочці амебою, весняне сонце ще дужче розігріло поплавлену алкоголем голову.
– А ти не охренів? Може тобі ще омарів подати? – втрутився Нор і між двійкою знову зав’язалася сутичка.
– Сідай, цей дощ надовго, – розсміявся Дегтярьов.
– Після нинішнього дня у “Полудні” точно буде строга заборона на алкоголь, – Бродяга зітхнув, нарешті приступаючи до їди.
– Я останній раз таке класне м’ясо їв хіба що на Великій, в ресторані на Подолі, – Дегтярьов схвально кивнув, потягуючи пиво. Бродяга лишень легко всміхнувся. Він не знає, що таке Поділ, але сподівався, що з часом дізнається. Взагалі, Дьоготь його багатьом речам навчив. Не кожен би з такою легкістю прийняв у свої ряди колишнього безжального вбивцю, але полковник довіряв йому, а Бродяга довіряв у відповідь. Напевно, це і є чимось схожим на дружбу, про яку часто теревенять між собою сталкери. Може, вони і не надто близькі, але Бродяга відчуває певну прив’язаність до Дегтярьова і його колег, можливо, із вдячності чи із почуття провини. Але він знав одне: йому приємно знаходитися в колі цих людей, хай як часто би не конфліктували Дубний із Нором чи Машина не гавкався із Гавайцем. Усе навколо Бродяги давало йому надію. Він вільний, серед вільних людей і вільний обирати, що йому тепер робити. Бродяга впевнений, що зможе побудувати із “Полудня” зразкову фракцію, яка покращить життя усім навколо в Зоні, а в першу чергу навчиться жити чесно і спокійно, без жодних конфліктів.
– Мусиш мені дати рецепт маринаду, – Дегтярьов знову відволік Бродягу від власних думок.
– Там немає вищої математики: сіль, перець, трохи меду і спецій, які знайдуться під рукою. Олександре, а тобі такої пляшки не забагато? – Бродяга занепокоєно окинув поглядом наполовину порожнє чернігівське. Коли Дьоготь лиш встиг?
– Це моя денна норма. Я навіть не п’яний ще, – полковник простягнув Бродязі півлітрову пляшку. – Тобі теж не завадить. Розслабся трохи.
– А за що п’ємо? – Бродяга ножем відкрив пиво, кришечка неприємно брязнула об асфальт.
– За що… за стару дружбу, – Дьоготь усміхнувся і цокнувся своїм бутлем об пляшку Бродяги.