Work Text:
— А вино одне й те саме
А одне це те саме
Сукня біла як в тумані
А туман від сигарет
Я ненавиджу квартали
Ті, в яких ходила ти
Твої очі просто рана
Що упали з висоти.
Влад співає, але навіть мікрофон не дуже допомагає, бо, здається, ще трохи і зал таки перекричить їх.
— Я обідав в ресторані
А рахунок це любов
Фунт і долар на кармані
Я придбаю тебе знов.
“Твій Віль”, біс, спека і надмір емоцій, глядачі, що сходять з розуму під сценою, і найкращі друзі поруч — десь так виглядає щастя.
— Я ненавиджу квартали
Ті, в яких ходила ти
Твої очі просто рана
Що упали з висоти.
Влад прислухається до музики, встигає трохи перевести подих і переглянутися з Мішею, а тоді знову починає співати — на цей раз німецькою.
— І ша піздос зуклай ме па не віер...
— Чі ча пі чою, — доноситься з боку.
Дихання трохи збивається, коли Міша опиняється так близько. Хоча як інакше? Влад сумнівається, що у світі взагалі існує хоч одна людина, дихання якої буде в нормі, якщо їй доведеться ділити мікрофон з Михайлом Матюхіним. А йому доводилося. І на кожному концерті він трошечки втрачав від цього голову.
Одна сцена на двох.
Один мікрофон на двох.
Одне повітря.
І хай мало хто в цій залі здогадується, але ліжко в них теж вже давно одне на двох.
— Кокаїн, кетамін, бітте штрассе…
Тіло палає, а адреналін лавою розтікається по судинах. Що він там співає? Кокаїн, кетамін? Ха! У нього є свій наркотик — ця пісня, цей момент, ці кляті десять секунд, поки вони кричать ламаною німецькою, поки Міша палко розмахує руками, поки їх губи розділяють лічені сантиметри, а весь інший світ перестає існувати.
Це кайф, це пристрасть, залежність.
Міша дивиться йому прямо в очі, і в повній глядачів залі цей погляд видається до абсурдності інтимним. В голові виринає спогад і голосом Андрія питає: “який сенс від отих ваших никань по закутках, у вас же по очах все видно.”
Та ось десять секунд, коли Мішина увага безроздільно належить тільки йому, закінчуються. Влад вже внутрішньо готується до приспіву, до неминучості, до того, що Міша от-от доспіває і відхилиться назад, а йому треба буде знайти в собі сили і зробити щось абсолютно нестерпне — відштовхнути його від себе.
Влад глибоко вдихає, але повітря незграбно застрягає в його легенях, коли замість того щоб збільшитись, відстань між ним та Мішею чомусь різко скорочується. Він навіть не встигає зреагувати, як його рука з мікрофоном опиняється відштовхнута вбік, чужа долоня опиняється на його потилиці, а Мішині губи — на його губах.
І, ох дідько...
Як же він за цим скучив.
Пульс шалено калатає у вухах, заглушаючи і музику, і крики людей, і поодинокі незв’язні думки. Секунда поцілунку гаряче відгукується в усьому тілі, електризує душу, змушує померти й воскреснути знов.
Господи, це навіть краще, ніж він пам’ятає.
Поцілунок обривається так само раптово, як і почався. Міша відсувається, а Влад різко видихає, бо на чужих губах — ох ти ж боже — лишається відбиток його “серця”.
Міша відпускає його волосся і відступає на кілька кроків, руйнуючи невидимий купол, що відділяв їх від світу. Реальність навалюється хвилею оглушливих звуків, яскравим світлом софітів. Влад розгублено дивиться в блакитні очі навпроти, та хлопець нічого йому не пояснює — лише весело підморгує, дарує розбишацьку, трохи винувату посмішку і, прошепотівши “співай, Діду”, тікає на інший бік сцени до синтезатора.
— Ті, в яких ходила ти… — він вступає, і Владу не лишається іншого вибору, як тільки послухатися і продовжити співати.
Пісня триває.
Шалене саксофонне соло, знову приспів.
Хлопці кидають на нього веселі, розуміючі погляди, а Влад вже уявляє, скільки приколів їм з Мішею доведеться вислухати за наступні дні — так просто їм цю витівку точно не забудуть. Але яка до біса різниця, коли серце вистрибує з грудей, коли зал захоплено кричить, коли Міша співає з безмежним натхненням, раз у раз обертаючись до нього. І Влад бачить, як його накриває, чує це в кожній криво зіграній ноті і надломленому голосі, впізнає, розуміє без слів, бо океан емоцій в чужих очах до болю нагадує власний. Взаємність ще ніколи не відчувалася так гостро. І, бляха, він не знає як Міші, але йому легкого доторку губ зовсім недостатньо.
— Я ненавиджу квартали
Ті, в яких ходила ти,
Твої очі просто рана,
Що упали з висоти.
Глядачі шаленіють на останніх секундах пісні, а Влад в цей час знову дивиться на Мішу, на закочені рукави його чорної сорочки, на розпатлану зачіску та попливший грим.
На Мішу, спітнілого і захеканого, вижатого до нитки після відіграного концерту, але такого щасливого.
На Мішу, який майже не дивується, коли раптом опиняється в його обіймах.
На Мішу, що спокійно посміхається і обвиває руки навколо його шиї.
На Мішу, що так охоче відповідає на поцілунок.
Ох, що він там казав про щастя? Бо оце воно і є.
Влад ховає посмішку в чужих губах, коли зала знову вибухає звуками. Здається, навіть хлопці доєднуються до загального галасу: хто підбадьорливими вигуками, хто свистом, хто істеричним сміхом.
А потім світ вкотре зникає, бо Міша так близько і проковзує пальцями в його волосся, і тягне до себе, і розтуляє губи, дозволяючи поглибити поцілунок, пропонуючи зробити те, на що вони так довго не наважувалися: відкритися, відкинути відмазки і недомовленості. І — що тут вже — Влад погоджується, притискає хлопця міцніше до себе.
Вони обидва знають, що гаряча відвертість цього поцілунку спалює всі мости до відступу, що така безапеляційна ніжність не лишає місця для будь-яких двозначних трактувань — так не цілують ані друзів, ані колег по сцені, лише коханців. І це трохи лякає. І, можливо, треба почати хвилюватися. І Влад не впевнений, як вони житимуть після цього, і… і…
Міша тихо стогне в поцілунок.
І раптом стає абсолютно байдуже, що там буде далі.
А далі буде ще одна пісня і прощання з глядачами, і поклін, і голосніші ніж зазвичай оплески, а потім метушня в гримерці, дурнуваті підколки від хлопців і щирі привітання від них же, жартівлива суперечка з Мішею, бо “це ти перший почав”, “я перший почав?! Я тебе просто легенько цьомнув, це ти мені язик в рота запхав на очах у цілої зали!”, “щось ти не дуже протестував проти мого язика” і вимучене Кирилове “заради Бога, зніміть собі кімнату”, і дружній регіт. А потім буде подорож на таксі і ніч, і одне ліжко на двох.
А потім будуть тіктоки з сотнями тисяч переглядів, дурні коментарі, палаючі щоки, незручні питання на інтерв’ю. А ще підтримка, обійми, слова вдячності, і неймовірна Мішина посмішка, коли вони гулятимуть, взявшись за руки. І цього буде достатньо. Достатньо, щоб ніколи не пошкодувати, що в цей день вони вчинили саме так.
Але все це буде потім.
А зараз вечір, “Твій Віль”, біс, спека і дві шалено закохані людини, що цілуються на сцені.