Work Text:
Чан любив тварин. Безмежно любив, але вже не перший місяць цей наглий кіт зі своїми дивно яскравими очима не дає йому спокою і Чан вже не знає що робити.
Біс його знає скільки місяців тому, він йшов селищем, подумки готуючи собі вечерю, як обабіч дороги лежав чорний кіт. Чану кинулося в очі, що він був надто охайним для бродячого але й домашні в їхньому селі не мали звички виходити далеко з двору. Ця думка промайнула в нього на мить, більше задумавшись чи варто погладити пухнастика чи потім залишитися з роздряпаним обличчям. Котів Чан любив страшно, навіть більше ніж людей, але знав, що в багатьох тваринок норовливий характер, тому не поспішав з лестощами.
Та кіт, обвівши Чана знудженим поглядом занадто яскравих, як на хлопця, золотих очей, сам піднявся та почав тертися об людські ноги, тихо муркаючи. Чан вже встиг зрадіти, але варто було йому опустити руку, яка ще не торкнулася пухнастої спини, як кіт зашипів прям в Чанове обличчя та кинувся в кущі. Хлопець, борячись з тихим голосом мозку, не пішов в кущі шукати кота, повертаючись в сторону свого будинку.
Чан трохи засмучений, але зітхнувши все таки дійшов до своєї хати на кінці, яка пустувала вже забагато часу щоб хлопець почувався занадто самотнім. І сьогоднішній інцидент з котом доводить, що навіть тваринам до нього діла немає. Але він намагався не думати про це, все-таки починаючи годувати вечерю, коли вже сонце сідало. Навіть якщо він сам, все ж смачної їжі ніхто не забороняв.
Ще не до кінця потемніло, а вечеря вже була на столі та стигла, але Чан вийшов на поріг через дивні звуки за вікном, які не припинялися. Можливо, в нього вже їде дах від самотності, але Чана не покидає відчуття золотих очей, які слідкують за ним, тому найкраще до чого він додумується, це скласти на тарілку декілька шматків м'яса зі своєї порції, лишити на порозі та піти все таки вечеряти, якщо дехто вередливий не хоче показуватися.
Забираючи пусту тарілку з порогу через якийсь час з чанових вуст не сходила посмішка і думки про чорну тінь, яка тікала в сторону лісу не виходили з голови.
Ось так, кіт, то приходив, то йшов з чанового будинку коли йому заманеться, іноді самостійно лізучи в чужі руки в потребі доторків, навіть не бажаючи слухати заперечень Чана, іноді лише ліниво спостерігаючи за тим, як Чан проводить свої нудні дні в будинку, на самоті. А коли весь день проводив в селі та повертався додому, то отримував невдоволений погляд від кота.
Але в таких дивних та непостійних стосунках з котом (як би це дивно не звучало навіть в голові Чана) було декілька закономірностей: кіт постійно приходив на вечерю, але тепер показувався в домі, та іноді забирав зі столу, якщо йому здавалося, що в тарілці Чана їжа смачніша ніж в його, навіть якщо Чан годував кота з одного казану разом з собою, казану. Правда, після вечері завжди тікав в бік лісу, що Чан навіть не встигав глянути на нього. Але коли кіт приходив, то не відставав від Чана ні на крок.
В село він заходив дуже рідко, в основному чекаючи хлопця на порозі, наче сварячи, коли Чан повертався за те, що він посмів залишити кота й займатися своїми справами. Та ще одним було те, що кіт, як не дивно, завжди слухав про що Чан не говорив би, ненависно роздумуючи в голос, або раптово захотівши поділитися якось історією з істотою, кіт завжди уважно слухав, іноді якщо йому не подобалися якісь зі слів Чана то притензійно нявчав, або навіть прикушував щиколтку, не погоджуючись зі словами дурної людини. Але слухав, за це Чан був безмежно вдячний хоча іноді занадто наглий кіт дратував неймовірно. Так і жили.
Якось зранку, коли кіт вже розвалився на чановому ліжку, слідкуючи як Чан намагається щось заграти на гітарі, до будинку навіть не постукавши, ввалився Хьонджін, тримаючи щось за спиною і одразу леметуючи на пів села так, що кіт зістрибнув від переляку з ліжка, а Чан ледь не порвав струну.
— Чане! Доброго ранку, що робиш? Не завадив?
— Джіне, — Чан важко зітхнув та відклав гітару після чого підняв погляд на задоволеного друга — ти в курсі що двері існують для того щоб по ним стукати?
— Та ну тебе. Це нудно і ти все одно мене любиш!
— Люблю, але не вривайся більше... — На це Хьонджін усміхнувся ще ширше і застрибнув на ліжко, перед цим кинувши в Чана те, що тримав за спиною. Це виявився кошик фруктів, які, скоріш за все він вкрав з сусідського дерева, яке ніколи не оббирають.
— Ну то що, для чого прийшов?
— Хіба для друзів мають бути причини щоб навідувати одне одного? І я навіть, ось, тобі фруктів приніс щоб ти не сумував і не харчувався боги зна чим!
— Отак я тобі і повірив. Якщо не зізнаєшся я тебе вижену.
— Ну Чане! — Джін знову занадто гучно кричить, а Чан навіть не стримує сміху. Як би друг не поводився останнє, що зробить Чан це виставить друга за поріг, все-таки він єдине, що в Чана є. І ще він чудово знає, що Хьонджін тікає з дому, тому зовсім не проти, коли друг ховається в нього. Але іноді дрібку особистого простору хочеться.
Ніхто не очікував, що кіт активно намагатиметься втекти за двері, але тільки визирнувши з-під ліжка, спіткнувся через Хьонджінові ноги, які той розкидав і зашипівши впав. Лише тоді на кота звернули увагу, а Хьонджін з переляку закинув ноги на ліжко, не зводячи шокованого погляду з кота, поки той не зводив погляду з хлопця. Чан в цій ситуації не розумів нічого.
— А що це таке?! Ай! — звертаючись до Чана хлопець показував пальцем на кота, поки той не впився в нього іклами.
— Кіт
— Що він в тебе робить?
— Лежав поки ти не прийшов — Чан абсолютно не розумів проблеми та друга який дивився на цього кота, як на нашестя демонів яких не існує.
— Але ж... — Джін сумнівався — Ти знаєш що він... — Не договоривши, він отримав по обличчю чорною лапою і після декількох секунд німого діалогу з котом, притих і навіть кіт почав його ігнорувати, влігшись на коліна до Чана. Хлопець досі розумів приблизно нічого, але кіт нявчав досить нав'язливо, тому Чану не лишалося нічого крім як почати чесати за вушком, поки Хьонджін на вигляд намагається віддати богам душу. Тоді Чан згадав, що хлопець хотів щось сказати стосовно кота.
— Він що?
Кіт досі муркав а Джін перелякалася ще більше.
— Нічого! Кажу він настільки противний, що все село його вже терпіти не може.
— Ось як... Ну насправді він досить милий, але занадто любить їсти з моєї тарілки. — В його стегно впиваються кігті, неначе сварячи за розкриту таємницю, а від Джіна чутно нервовий смішок. Його друг поводиться дуже дивно, але Чану так і не відома причина, але він вирішив це залишити на потім, можливо колись йому розкажуть.
Чан знову береться за гітару коли розмова так і не продовжується, але через це кота доводиться зняти з колін, попри активний супротив, Хьонджін наче знову став собою і крутив в руках абрикосу, яку ж сам і приніс і заворожено слухаючи гру друга.
— Слухай то може б ти став музикантом і в місто поїхав?
Чан здивовано зупинився на половині пісні.
— Я не настільки вправний в цьому... Та й в селі краще живеться.
— Та не може бути щоб в місті було краще ніж в місті! Не можна марнувати такий талант! Навіть кіт погодиться — Кіт ображено сидів в кутку за те, що його прогнали і намагався ігнорувати їх, але не втримавшись кивнув. Ну зовсім як людина.
Чан лише видихнув, не бажаючи сваритися або образити Джіна, але рівноваги майже не лишилося, тому він лише стомлено промовив:
— Я не хочу про це говорити. Ні зараз ні потім. Гаразд?
— Гаразд...
На цьому їхні розмови стихли, іноді, перериваючись навчанням кота або короткими репліками аж до темна, коли Чан вже почав запалювати свічки, а Хьонджін зібрався додому, кіт вирішив піти за ним, чим здивував Чана, але хлопець на це нічого не відповів, проводжаючи друга разом з котом в бік села. Стало знову якось знову самотньо, але він ігнорував це відчуття.
***
— Чому ти причепився до Чана? — Достатньо відійшовши від будинку друга і переконавшись, що їх ніхто не почує, Хьонджін заговорив, здавалося, в пустоту, бо нікого крім нього та кота нікого на вулиці не було. Але в наступну секунду перед ним з'явився хлопець, що намагався заколоти своїм поглядом золотих очей.
— Як ти до старших говориш? Я тобі ще поведінку в його будинку не забув.
— Не уникай мого питання, Мінхо. Ніколи не повірю, що ти просто так йдеш до людей.
Мінхо закотив очі.
— То може не стоятимемо посеред села як довбні, а підемо до хати? Ти ж знову з батьком посварився, так?
Хьонджін лише кивнув і вони поміж хатів опинилися в лісі і через якийсь час дійшли до маленького будиночку Мінхо, який після одного клацання пальцями засяяв світлом десятка свічок. Мінхо впав на крісло з заплющеними очима і до нього одразу прибігли три коти, яких він по черзі гладив і розмовляв з ними, поки Хьонджін вже пішов на кухню, немов на свою, поставив чайника та дістав двоє чашок, засипавши різних трав і чекав, поки вода закипить, навіть не намагаючись заговорити до Мінхо. Той очей так і не розплющив, поки перед ним, по маленькому столику не стукнула чашка з ароматним чаєм. От в чому, а в чаї цей малих мав хист. Сьорбнувши перший раз, він підняв погляд на Джіна, який здається і не кліпав, настільки уважно дивився на нього. В кінці кінців Мінхо не витримав.
— Ну що?
— Ти звичайно мій вчитель і я маю поважати тебе і не повинен вказувати, але...
— Але?
— Чан мій єдиний друг і якщо ти з ним шось зробиш, то я обіцяю, що переможу тебе навіть зі своїми силами! — На підтвердження його слів навколо Хьонджіна з'явилися з десяток маленьких блискавок, а сам юнак був до кумедного серйозний. Мінхо лише пирснув.
— Та нащо мені здалася твоя людина? Мені було нудно, тому я просто вирішив познущатися зі смертного. Ну можливо готує він смачно, ось і все. І ще раз ти заговориш зі мною ось так, то перетворю тебе на жабу і не навчатиму новим заклинанням.
— Ти не можеш так вчинити зі мною! Я твій улюблений учень!
— Ти мій єдиний учень. І так, можу, мені нічого не заважає. — Хьонджін насупився, на що Мінхо посміхнувся ширше, але година була вже пізня, тому він, махнувши рукою, відправив подушку з крісла прям в обличчя Хьонджіну, а сам розвернувся до своєї кімнати.
— Можеш на ніч залишатися, щоб не ходити вночі по лісу. Правила ти знаєш: гостьова кімната вся твоя, не шуміти, не чаклувати так щоб я потім рятував хатину. І най головніше?
— Не ображати котів і нагодувати, якщо вони проситимуть, навіть посеред ночі. — Важко зітхаючи договорив Хьонджін, теж йдучи до своєї кімнати.
— Розумник, не дарма в учні тебе взяв.
Це було останнє про що вони говорили. Далі Мінхо затушив свічки і зачинивши двері зник в своїй кімнаті. А Хьонджін помахом руки прибрав павутину та безлад який з'явився в кімнаті поки його тут не було і стомлено скрутився на ліжку, поки один з котів Мінхо застрибнувши до нього, грався з довгим волоссям Хьонджіна.
І останню думку, яка промайнула в хлопця перед тим, як заснути він прошепотів сам собі.
— Говорить, що лише знущається, але сам будь які доторки ненавидить. Невже він...
***
Можливо Мінхо трошки, абр зовсім не трошки набрехав про цю людину.
Але про те, що загалом він людей не любить, Хьонджіну говорив правду ще тоді коли хлопчиком той попросився в учні випадково побачивши, як Мінхо чаклує і попросив навчити такого ж. Тоді Мінхо грозився, що з'їсть його або тим, що нікчемні люди не можуть чаклувати, хоча ще тоді помітив в Хьонджіні краплинку сили не властиву людям, яка зможе розвинутися в величезну течію тому попри заперечення та бурчання взяв малого під своє крило, наказавши тримати його та їхні уроки під секретом. Так минали роки, але підпускати нікого до себе Мінхо не збирався.
До того клятого дня коли хотів просто погрітися на сонечку, але побачив неймовірно гарного хлопця від якого, ледь не буквально, потекла слинка (він того ніколи не признає) хоча знизу видно не ідеально, але не розгледіти таке божественно гарне обличчя було не можливо. Яка муха тоді його вкусила, потертися об людину він не розуміє і досі і сварить себе і свою, іноді занадто, кошачу поведінку, яка зовсім не відповідає тому як має поводитися доросла відьма, тому єдине, що йому лишалося, це втекти додому, сподіваючись більше не бачити ту людину.
Але, як на зло Мінхо, людина жила під самим лісом. Звичайно він спокусився і підглянув в чуже вікно. Але знову втік, сподіваючись, що його не побачили.
Але знову сварився на себе, коли почув носом запах м'яса, на диво не сирого, поза межами будинку і з'їв запропоновану вечерю, але людина не з'явилася і Мінхо зі спокійною душею втік додому.
Далі все йшло тільки гірше, тому що з голови Мінхо людина, яку як виявилося звати Чан, зовсім не хотів виходити з його голови.
Для себе він це пояснював довгою самотністю, хоча в нього був Хьонджін і коти.
Йому подобалося слухати Чана, навіть, якщо Мінхо не дуже розумів, як можна розмовляти з тваринами, коли вони тобі не відповідають, бо люди не чують інших істот, на відміну від відьом. Хьонджін теж ще не вмів цього, але наполегливо вчився. Але жалітися не збирався.
Іноді йому було його шкода, іноді він хотів перекинутися в людську подобу, але... Навряд чи звичайна людина відреагує досить спокійно і не побіжить кликати мисливців, тому найкращим варіантом було, просто слухати та спостерігати, як би складно це не було.
Через якийсь час, до Мінхо дійшло, наскільки він влип з цими почуттями до людини і по справжньому злякався. Була велика спокуса не приходити або навести якесь прокляття, про всяк випадок, але він, все ж, пожалів Чана.
Та припинити бачитися з ним, ось як звучало справжнє прокляття для нього.
Чан був занадто милий і Мінхо вже звик до його присутності в своєму житті. Цієї заворожуючої гри на гітарі, чудового голосу, веселих історій та теплих рук від яких не хотілося ховатися, а навпаки розтанути під ними.
Потім з'являється Хьонджін і Мінхо в соте проклинає все. На щастя, він не такий дурний і Мінхо не розкривається, хоча по відчуттях був близький до цього.
Далі час пливе своїм чином і Мінхо навіть радий таким розміреним дням під теплими променями сонця та поруч з Чаном. Хоча, довелося трохи скоротити його візити, бо Хьонджін почав погрожувати, що все розповість Чану, якщо Мінхо не продовжить вчити його і якби би Мінхо не був переконаний, що хлопець цього не зробить, все ж навчанням треба було справді зайнятися. І коли він наступного разу прийшов до Чана, той бубонів про те, що Мінхо рідше приходить до нього. Це було справді сумно, але шось всередині Мінхо грілося дуже від цих слів, бо це означало те, що для Чана він теж важливий і потрібний. Навіть якщо Мінхо частенько його дряпає або їсть чанову їжу.
Після тренування Хьонджіна, вже звичним маршрутом Мінхо йшов до Чанового будинку зарання будучи щасливим від передчуття зустрічі та чужих теплих рук. Але на місці нікого не опинилося, через що Мінхо навіть трохи роздратувався, ну бо чомусь його людина його не чекала. Але вирішив, що варто трохи затриматися, можливо, в Чана справи в селі, а Мінхо занадто егоїстичний.
Але дочекатися так і не зміг. Занадто довго. Зазвичай, якщо Чан зникав, то лишав йому смаколиків на порозі, але зовсім нічого... Мінхо вирішив не кіпішувати раніше часу, тому, долаючи огиду, пробігся селом, але знайомого обличчя так і не знайшов.
Чому Мінхо такий сумний? Йому ніхто нічого не винен і він не має права на щось претендувати. Все ж таки в очах Чана він лише кіт хоча і трохи дивний.
Невдало закінчивши з пошуками, Мінхо вирішив повернутися додому, заліковувати душевні рани з допомогою котів.
Дурний, ну чому він закохався саме в цю людину?
Вже будучи на галявині, де стоїть його хатинка, він обертається на людину і не встигає ступити й кроку, як щось підкрадається до нього ззаду, навалюючись обіймами і Мінхо проклинає свою неуважність, вже заносячи руку для чарів, але вухо обдає гаряче дихання та тихий голос...
***
— Спіймав.
Чан намагався бути як найбільш серйозним, але усмішка не бажала зникати з його обличчя. Можливо, з обіймами він трохи погарячився, розуміючи, що з нього, в разі чого зроблять відбивну і скормлять місцевим звірятам, але не міг стриматися. Особливо перед ним. Особливо після того, що побачив у вікно свого будинку вночі, як два силуети один з яких підозріло нагадував Хьонджіна йшов в напрямку лісу. Це змусило Чана поставити багато питань, але чітких відповідей він не мав, але неможливо було залишити свої теорії не підтвердженими. Проте, він не очікував, що коли наступного разу він опинився в лісі, то побачить, як до біса знайомий кіт, в секунду стане юнаком. Безмежно гарним юнаком, від якого Чан не міг відвести погляд весь час, який той шов до маленької хатки майже не помітної, якщо не придивлятися. Але тільки він хотів підійти, як хлопець зник, тому Чан, розчарований, пішов додому, думаючи, як зловити цього хлопця на гарячому. І після всього, на диво, навіть для самого себе, почав все більше лащити кота, в думках надіючись, ще раз побачити його обличчя (він відганяв думки про поцілувати це обличчя)
Через декілька днів в його голові достиг план, який він мав надію, що спрацює. Мав спрацювати. І спрацював, бо Чан зараз стискає в рука хлопця, про якого не міг не думати останні дні, а він навіть не чинить супротив і не відповідає. Чан лякається відсутності реакції тому відпускає хлопця з обіймів та обходить його щоб подивитися в чужі очі, але в наступну мить опиняється притиснутий до найближчого дерева, коли ж обидві руки хлопця навпроти залишаються вільні. Але в тих самих золотих очах чи то гнів чи то образа і Чан зовсім затихає.
— Як ти дізнався?!
— Побачив... Аас з Хьонджіном того вечора, коли ви разом йшли від мене...
— Бляха це було майже місяць тому і ти весь час мовчав! — Чан все ще був притиснутий до дерева, але крім невдоволення, Мінхо більше не злився, що було гарним знаком.
— Не знав, що ти лаєшся.
— Ти багато чого про мене не знаєш, Чане.
— Як от наприклад твого імені, красеню. — Чан підморгує, грайливо усміхаючись, на що Мінхо закочує очі, але на противагу невдоволеному вигляду, відпускає Чана, даючи йому змогу вільно стояти навпроти самого Мінхо.
— Ще одна якась витівка і я перетворю тебе на пацюка! — На це Чан чомусь лише радісно усміхався і Мінхо, не стримався і тихіше додав.
— Мінхо я, а ти не роби так більше.
— Як?
— Не зникай. Я вже подумав, що залишуся без своєї законної порції смакоти.
— Ти хотів сказати, моєї порції яку ти обкрадаєш?
— Одне те саме?
Чан вже до нестями обожнює цього хлопця.
***
— Ой боги! Вибачте я не хотів!! Ее... Я пізніше зайду!!!
***
Стояти посеред лісу, не розуміючи ким ви є один одному, виявилося не дуже зручно, тому вони опинилися на кухні, в хатинці Мінхо, в оточенні голодних котів, які недовірливо зиркали на Чана, але продовжували їсти те, що дав їм їхній тато. Чан теж не зводив з них очей.
— То, ти вирішив брати приклад зі своїх улюбленців і теж котом стати?
— Сильні та зрілі відьми можуть обертатися на своїх фамільярів, точніше тими якими тваринами вони є.
— О то та старший ніж виглядаєш? — Чан посміхнувся, на що отримав ще один гострий погляд від Мінхо. Як же він обожнював його. Тобто Мінхо.
— Так і я достатньо сильний щоб прокясти тебе хоч за один жарт про мій вік.
— Але ти цього не зробиш?
— З чого така впевненість? — Чан підійшов трохи ближче до Мінхо нахиляючись ближче до чужого обличчя а той навіть не думав відсторонюватися, тож Чан нахилився ще трохи і прошепотів:
— Бо ти в захваті від мене.
Мінхо посміхнувся не зводячи очей з чанових вуст і не міг перестати думати про те, як чудово було би їх цілувати.
— Я б обламав тебе, але брехати погана звичка тому...
— Можна я тебе поцілую? — Чан перебиває його, та замість відповіді відчуває на собі чужі руки, які притискають ближче до себе, легко впиваючись нігтями в плечі, точно маючи на меті залишити дряпини, та вуста які беруть в полон і не збираються відпускати.
Чан заплющує очі та цілує у відповідь, думаючи про те, що Мінхо навіть цілується як кіт. Кусає вуста, грається, та не дає зробити по своєму. Але Чан точно не проти.
Він навпаки піддається в цій грі, лише дозволяючи собі покласти руки на стегна, легко стискаючи. В черговий раз Мінхо кусає його губу, на цей раз до крові і відчувши солонуватий присмак, вони віддаляються, але Чан руки зі стегон Мінхо не прибирає, як і Мінхо своїх рук які встигли сповзти до грудей Чана.
Вони стоять так декілька секунд, поки Чан злизує кров, та знову цілує Мінхо, вже по своєму, не даючи черговий раз себе вкусити та починає блукати руками по всьому тілу Мінхо. Мінхо не задоволено бурмотить, а Чан лише посміхається в чужі вуста, продовжуючи цілувати, в той час як рука на чужому стегні повзе все вище, а Мінхо тихо стогне від доторків, знову починаючи дряпатися, поки їх не лякає крик в дверях...
— Ой боги! Вибачте я не хотів!! Ее... Я пізніше зайду!!!
— Хьонджіне, бляха-муха!
Мінхо відскакує від Чана, дивлячись на Хьонджіна, як на майбутній труп, а Чан поглядом кричить хлопцю ховатися. Той, щоправда, схоже, натяків не розуміє і на противагу своїх слів проходить в хатинку, вітаючись з котами, намагаючись стояти як можна далі від Мінхо. Тому він звертається до Чана:
— Я вам трохи завадив, так?
— Не трохи.
— Вибач?.. Не думав, що Мінхо розповість тобі, тай не думав, що ви будете цей...
В їхню розмову встряв Мінхо з рудим котом на руках.
— Боги, Хьонджіне, в тебе колись рот закриється?!
Чан та Хьонджін сіли в крісла, а Мінхо сів на бильце чанового крісла, обіймаючи того за плечі, а Хьонджін, чомусь, не боячись гніву Мінхо, витягнув ноги на маленький столик між крісел.
— То... — почав Чан трохи дивуючись тому, що його друг якимось чином пов'язаний з відьмою. — Ви знайомі? І Джін знав, що ти...
— Ага, навіть більше. — знуджено відповів Мінхо.
— В сенсі?
— Ну... — озвався затихлий Хьонджін — Типу він вчитель і я теж... Відьма.
— Ще не дуже вправна, але відьма.
— Мінхо! Не позор мене перед другом!
— Від правди не сховаєшся. — Мінхо знизав плечима.
— Вау... — Це все на що виявився спроможний Чан, спостерігаючи за суперечкою Мінхо та Джіна.
— Я ще не готовий прийняти цю всю інформацію.
— Тобто цілуватися з учорашнім котом, який постійно крутився навколо тебе ти готовий? Цікаво. — Джін гигикнув зі свого ж жарту, а Мінхо підняв руку в дивному жесті, Хьонджін стих і тепер сміявся Чан, а Мінхо задоволено посміхався
— Все ще боїшся стати жабою? Правильно боїшся, а тепер йди тренуйся в дорослих є справи.
— Чан не набагато старший за мене! — вже сперечався Хьонджін, але за мить опинився біля дверей під сміх друзів.
— Ну і цілуйтеся собі на здоров'я! Больно мені треба, тут з вами сидіти! — І хлопнув дверми. За мить Мінхо з бильця опинився на чанових колінах, тримаючи його щоки в своїх долонях.
— Вау а ти мені здавався зовсім не тактильним, коли був котом не дозволяв гладити себе місяць.
— Просто я занадто довго просто дивився на твоє гарненьке личко і тепер обов'язково маю з ним щось зробити. А ще з шиєю.
— А з шиєю що?
— Вона занадто чиста та неушкоджена. — Мінхо посміхався, граючи пальцями з кудрявим волоссям на потилиці, вже уявляючи як на чужій шиї красуватимуться засоби.
— А тебе не хвилює, що фактично ми сьогодні тільки познайомилися? Не занадто швидко територію мітиш? — Чан навіть не приховує усмішки, а Мінхо припіднімає брову в питальному виразі, немов питаючи наскільки дурень Чан.
— Ну якщо думати по твоєму, то хтось занадто швидко накинувся на мене з поцілунками.
— Ти занадто спокусливий, я не винен.
— Ось як ми заспівали, так? — Чан ховає обличчя в чужій шиї і в знак помсти лоскоче губами, не цілуючи, а Мінхо посміхаючись закотив очі та продовжив.
— І взагалі ми знайомі вже не один місяць, а завдяки чиїйсь балакучості, я знаю про тебе майже все. — Після цих слів Чан зовсім шаріється та прикушує шкіру на чужій шкірі. Мінхо шикає.
— Гей! Тут тільки я можу кусатися.
— Я весь в твоїх руках котику. — Мінхо сідає рівно щоб відчепити Чана від своєї шиї та намагаючись спалити цього нахабу поглядом. Виходить лише розвеселити і Мінхо страждально стогне.
— Боги, яка банальщина.
— То якщо не подобається, змусь мене помовчати.
І Мінхо змушує, але від цього методу ніхто не залишається незадоволеним, а Чан думає, що не відпустить цього кота більше ніколи.
— Хлопці, ви там закінчили?! Мені нудно самому!
Ні, він думає про те, що хоче вбити Хьонджіна, але спочатку ще раз потрібно поцілувати Мінхо.