Work Text:
Пролог
Він зайшов у кабінет, незвично серйозний і цілеспрямований, завмер біля магістерського столу, не поспішаючи сідати.
— Що мені потрібно знати?
— Інформації в нас небагато.
Клацнув тумблер, і на величезному, на всю стіну, екрані замість заставки з краєвидом на долину Вітрів та на дуб Веннесси з'явилося відео з вежею Лігва Жаху Бурі. Величезна, чорна, наче дзеркальна, монолітна будівля здіймалася над північним кварталом Тейвату, як океанський лайнер над джонками.
— За нашими даними, твоя ціль розташована в районі трьохсот п'ятнадцятого поверху, у герметично зачиненому бункері. Ми зможемо підкинути тебе до сто п'ятдесятого, а далі тільки ногами. Хто наразі володіє поверхами вище двохсотого, поки що з'ясувати не вдалося. Але ми працюємо над цим. І ще! Альбедо говорив щось про ключ, який може відчинити всі двері, і про нову поліпшену гарнітуру. Зайдеш до нього потім, він сам усе пояснить.
— Щось іще?
— Зовнішню охорону, якщо що, ми беремо на себе, а ось внутрішню, якщо вона там є, ні. Там тобі доведеться розбиратися самому.
— Прийнято.
— І я, як і раніше, вважаю, що це самогубство, Кає. У нас недостатньо інформації, на тебе там може чекати все що завгодно! Простіше було б дочекатися аукціону. Ліза залучить всі свої зв'язки, і ми дізнаємося, якщо...
— Дякую, Джине. Це все чудово, але ні. Я й так уже втратив купу часу.
Джин зітхнула.
— Тоді просто спробуй не загинути, бо він мені цього не пробачить.
— Я сам собі цього не пробачу.
— Жартуєш, як завжди, — вона вимушено посміхнулася, поглянула на витончений наручний годинник і знову стала серйознішою. — Операція Фенікс розпочнеться завтра о п'ятій ранку, а поки відпочинь хоч трохи.
— Слухаюся, пані магістре! — відсалютував їй Кая. — Але спочатку я до Альбедо.
— Добре. Клі зараз теж там.
— Як вдало! Її піро-іграшки мені не завадять.
— Гей! Дивись-но не рознеси вежу зсередини! Не думаю, що Ордо буде шукати вас під руїнами.
Кая розсміявся і стрімко вийшов з її кабінету. У нього ще була купа справ.
I
Сходи здавалися нескінченними. Проліт за прольотом вимотували та з'їдали сили, але не можна було зволікати.
Кая вже давно перестав рахувати поверхи, і йому здавалося, що позаду залишилася добра половина шляху.
— Скільки? — прохрипів він у крихітний мікрофон гарнітури.
— Ти зараз на двісті десятому, — відповіла Джин.
— Та щоб тобі… — не втримався і вилаявся Кая.
Він дозволив собі зупинитися лише на двісті п'ятдесятому, привалився спиною до стіни, прикрив око і різко вдихнув.
— Рахуй, — попросив він Джин.
— Один, два... — почала монотонно вона.
І він відволікся на її голос, намагаючись якнайшвидше вирівняти дихання.
На шістдесяти семи він рушив далі.
— Попереду датчик фіксує рух, — попередила Джин через десяток прольотів. — Будь обережним.
— Прийнято, — відповів Кая, уповільнюючись і прислухаючись.
— Щось велике, — уточнила Джин. — І не одне.
І майже одразу зверху пролунав цокіт кігтів по бетону, а повітря наповнилося задушливим сморідом розкладання. До Мони не ходи — пси розриву, так більше не тхнув ніхто. Кая завмер на майданчику між поверхами.
— Цуценята, щоб їх... — пробурчав він, розглядаючи бестій, що повільно спускалися до нього. Ті нікуди не поспішали, впевнені у своїх силах. — Троє. Усі електро. Не думав, що їх можна використовувати як охоронців.
Говорив він більше для себе, тому Джин мовчала, не відволікаючи.
У Каї, спритного й гнучкого, була невелика перевага перед велетенськими собаками, чиї громіздкі туші на сходинках ледь-ледь могли розвернутися. І перший же пес, отримавши в морду кріо заряд, завив, смикнувся назад, збив з лап іншого, і обидва вони покотилися сходами вниз. Кая перестрибнув через них і рубонув елементальним клинком третього. Атака була простою, але щеня верескнуло від болю, різко труснуло башкою, і з його пащі разом із чорною кров'ю бризнуло на всі боки жовтуватою слиною. Кая ухилився вбік, намагаючись не потрапити під краплі, що роз'їдали все й змивалися лише цілющою водою.
Вода в нього була, а от часу ні. Два цуценяти внизу вже розвернулися, і Кая опинився між двох вогнів.
— Хороші песики, — зло прошепотів він. — Хороші...
І кинувся нагору, повз поранену бестію, яка все терла морду лапами та скавчала. Вибіжав на проліт вище, Кая завмер, дістав флакон із цілющою водою, розкрив і хлюпнув на собак, що переслідували його.
Бризки розлетілися в усі сторони, заливаючи двох найближчих псів і сходи. Крихітні флакони, що вміщували в себе кілька літрів води, завжди були гордістю церкви Барбатоса. Кая якось навіть поцікавився, чому в них не розливають, наприклад, кульбабове вино, яке за своєю суттю теж є божественною рідиною. На що сестра Розарія запропонувала йому провести слідчий експеримент, у результаті якого з'ясувалося, що від усього, крім святої води, флакони просто розчиняються протягом кількох хвилин. Більше запитань у Каї не виникало.
Найближчий пес незадоволено рикнув, шарпнув башкою, намагаючись струсити воду, відволікся та дав Каї можливість накопичити в долонях достатньо кріо заряду, щоб жбурнути вниз, не економлячи. Кріо, радіючи свободі, з морозним шелестом та скрипом впилося у вологу сплутану шерсть, перетворюючи найближчих собак на дві крижані статуї. Третє цуценя лише лапи намочило об мокрі сходинки, але навіть цієї малості вистачило, щоб його знерухомити.
Кая побіг далі нагору. Здоровенних бестій кріо стихія затримає не надовго, але навіть це могло допомогти виграти кілька десятків поверхів і ще накопичити елементальний заряд.
— Поверх?! — хрипло вичавив із себе він за кілька хвилин скаженої гонитви сходами.
— Двісті дев'яносто п'ятий, — відповіла Джин.
— Всього нічого залишилося... — Кая все ж зупинився, переводячи подих. — Рахуй.
— Один, два, три...
Внизу завили собаки.
— Безодня їх забери!.
Не можна було зволікати, вдруге йому могло не пощастити. Але, зібравши сили, Кая жбурнув нижче кріо заряд, перетворюючи сходинки на крижану гірку.
— Залишилося десять поверхів.
— Усього нічого, так? — Кая навіть не відстежив, чи сказав це вголос.
— Сім. П'ять. Три. Два...
І Кая вперся в стіну, що перегородила шлях нагору.
Надаючи йому ключ, більше схожий на банківську карту, Альбедо попереджав, що перш ніж його застосувати, доведеться ще знайти замок. Кая зубами стягнув рукавичку з правої долоні, лівою намагаючись дістати ключ з кишені. Серце шалено калатало, руки тремтіли, а виття собак чулося дедалі ближче.
— Так-так-так... Ну, де ж ти? — він водив пальцями по поверхні, в якій не було ані швів, ані нерівностей — нічого. — Йобані маги безодні! — Кая зло вилаявся, намагаючись зібратися з думками й силами. — Та де ж ти?!
У навушнику зашуршало, щось пискнуло, і Альбедо сказав:
— Вдарь по дверях.
— Джине, і треба ж, як у тебе голос змінився! — хмикнув Кая і засадив по центру стіни кулаком.
— Лівіше, — беземоційно велів Альбедо. — І нижче на сім із половиною сантиметрів.
— Вибач, приятелю, я без лінійки, — і, примірявшись на око, Кая вдарив ще раз.
— Там поруч має бути щілина. Плюс-мінус чотири сантиметри. Шукай.
— Знайшов шукача, — буркнув Кая, але слухняно почав водити кінчиками пальців по поверхні. І буквально за кілька секунд відчув ледь помітну нерівність. — Альбедо, тут щось є!
— Тисни сильніше, — порадив той.
Уже на всю смерділо собаками, судячи зі звуків, вони були на три-чотири поверхи нижче.
— А щоб тебе... — шепотів собі під ніс Кая і щосили тиснув на знайдену виїмку. Та спершу не піддавалася, але варто було спуститися трохи нижче, як щось клацнуло і відкрилася панель з одним-єдиним картоприймачем. Не замислюючись, він сунув туди свою карту-ключ, і двері безшумно відчинилися. І якраз вчасно! Собаки вже були надто близько. Кая різко обернувся, випускаючи прямо в морду першому псу кріо заряд, і коли той шарахнувся назад, перекриваючи шлях іншим, ледь протиснувся у вузьку щілину. Двері тут же зачинилися — на них налетіли собаки, які прийшли до тями.
— Трясця, — тільки й зміг сказати Кая, опинившись в абсолютній темряві.
У мікрофоні щось клацало і шаруділо, а потім замовкло, залишивши після себе глуху тишу.
— Ну ось, зв'язок — усе, — хмикнувши він, витягнув з кишені невеликий ліхтарик, вмикнув і роззирнувся. Приміщення, в якому він опинився, за відчуттям було величезним. Він зробив крок уперед, водячи ліхтариком з боку в бік. — Хоч якесь світло є.
Темрява була такою щільною і так тиснула, що здавалося, ніби в ній зникало не лише світло, а й звуки. Кая помотав головою, але краще не стало. Він набрав повітря в легені, наче збираючись крикнути, але промовчав і важко видихнув. Тут було волого, спекотно, і неприємно пахло озоном.
— Піздець, — пробурмотів Кая собі під ніс і повільно рушив уперед. Під ногами хлюпало, немов хтось нещодавно пройшовся по кам'яній підлозі мокрою невіджатою ганчіркою. Він ішов обережно, побоюючись на щось налетіти, але навіть незважаючи на це, прути клітки, що з'явилися з темряви, стали для нього несподіванкою. — Коробочка в коробочці. — Кая зупинився, озирнувся і голосно запитав: — Люку, ти тут?
— Не кричи, і так голова тріщить, — трохи згодом відповіли йому з темряви. Голос був тихим, втомленим і незадоволеним, ніби його володаря раптово розбудили, і він усе ще не прийшов до тями.
— Ну, вибачте, — пробуркотів Кая і підніс долоню майже до самої клітки. — От же ж безодня! Так і думав — електро. Усі умови для нашої піро-пташки, — він відсмикнув руку, підняв ліхтарик вище й більш уважно огледів клітку, вона була величезною, як пара до кімнати. — Ну й хороми тобі відгрохали, — хмикнув і, зробивши крок назад, витягнув із кишені невелику пласку коробочку. — Що найдивовижніше, Альбедо припускав щось подібне і видав мені вирішення всіх проблем.
— Так вже й усіх, — глухо донеслося з клітки.
— Від похмілля, звісно, воно не врятує, — хмикнув Кая, але, поміркувавши, додав: — Хоча-а-а-а, хто цього Альбедо знає! — і повільно пішов по периметру клітки, уважно дивлячись на прилад. Той блимав різнокольоровими лампочками і час від часу видавав дивні звуки. На особливо неприємному і високому Кая завмер і зауважив: — Вихід, судячи з усього, тут. — І натиснув велику зелену кнопку.
Спочатку нічого не відбувалося. Кая насупився, потряс прилад, той знову пискнув, блимнув, кліткою з тріском пробігла яскраво-фіолетова хвиля. Десь щось клацнуло, скрипнуло, і частина прутів різко піднялася вгору.
— Щодо похмілля все ж таки треба буде перевірити, — задумливо пробубонів собі під ніс Кая і зробив крок всередину, йдучи на голос.
Незабаром ліхтарик висвітлив темну купу, що лежала на мокрій підлозі. Сівши перед нею навпочіпки, Кая почав уважно розглядати чорно-червоне розпатлане пір'я.
— Знайшов, — прошепотів він радісно.
Крило сіпнулося, підіймаючись, і Каю обдало сухим жаром.
Ділюк не повністю прийняв звірину форму, залишивши лише крила, одне з яких підстелив під себе, а другим укрився.
— Ти щось не дуже поспішав, — похмуро сказав він.
— Прийшов щойно зміг. Досить бурчати! — у тон йому відповів Кая, роздивляючись скуті кайданами і прикріплені ними до підлоги руки та ноги. Це додавало проблем. До того ж десь у темряві, за його спиною, відчиняючись, заскреготіли двері і виразно завили прокляті пси. — Блядь... — вирвалося ненароком. — Ось тільки цього нам зараз і не вистачало!
— Твої друзі? — насупився Ділюк і принюхався.
— Так, прям жити не можемо один без одного. Ти і твої несмішні жарти, — похитав головою Кая. — Я зараз спробую заморозити кайданки, — попередив він. — Сподіваюся, це спрацює, і ми зможемо їх розбити.
Ділюк не відповів, лише кивнув і посунув руки, прибираючи їх із крила.
Пси в темряві хрипло гавкали, поки що не в силах знайти здобич через мокру підлогу, на якій не залишалося слідів.
— Давай же, — прошепотів Кая, активуючи кріо і намагаючись максимально охолодити вузьку смужку на кайданах. Він поспішав і нервувався. — Давай... — сталь поступово вкривалася крижаним нальотом, ще трохи, і вона стане крихкою, і тоді...
Ділюк зашипів — кріо болюче обпікало холодом, але Кая не зупинявся.
— Потерпи, мій фенікс, я потім поцілую, де болить.
— Тобі доведеться постаратися, — похмуро відповів Ділюк, — бо болить скрізь.
— Викрадення явно пішло тобі на користь, он і почуття гумору прорізалося... — він перервав себе на півслові і здригнувся — один із псів завив аж надто голосно. — Їх явно хтось пустив сюди, двері були зачинені. Це я точно пам'ятаю.Отже, за нами стежать, — в голос розмірковував Кая, заморожуючи кайдани, і замовк, почувши тихий тріскіт. — Є, трясця твоїй матері! — радісно вигукнув він, несильно вдарив ліхтариком по охолодженому металу, і той розлетівся вщент, як скло. — Є!
І Ділюк рвонув, відштовнув його та став на коліна, потім розкрив величезні полум’яно-чорні крила, і підняв руки, з яких з ревом і люттю вирвалося піро в бік пса розриву, що якраз знайшов вхід у клітку.
Кая підскочив, активуючи кріо. Лід зіткнувся з вогнем, і все це було приправлено водою та електрикою. Кімната стала стрімко наповнюватися парою, у клубах якої вили від болю собаки. Але цього було мало. Занадто мало. Тварини ось-ось прийдуть до тями і кинуться знову. Ось тоді Кая і дістав із кишені яскраву кульку з криво намальованою усміхненою мордочкою, потрусив її і жбурнув на звук виття, різко розвернувся, підхопив Ділюка під пахви й упав разом із ним на підлогу, накриваючи фенікса собою.
Від вибуху здригнулася, здалося, вся будівля. Іграшки Клі ставали дедалі потужнішими, що не можна було не визнати. На спину і голову Каї посипалася дрібна бетонна крихта, особливо велика боляче стукнула по потилиці, зовсім поруч плюхнулося щось м'яке, з огидним запахом горілої плоті.
На якийсь час запанувала тиша.
Першим до тями прийшов Ділюк, смикнув плечима і прохрипів:
— Злізь із мене! Ти мені ледь крило не зламав.
— Тільки подумайте, які ми ніжні... — якнайсолодше промуркотів Кая, сповз із Ділюка і тяжко сів, озираючись, знайшов і підняв ліхтарик, що відкотився в бік, і додав: — Мені тут не подобається. Треба валити.
— Знав би ти, як тут не подобається мені. У тебе є план?
— На даний момент — звільнити тебе від кайданів, — віддавши йому ліхтарик, Кая потер долонею об долоню, збираючи кріо. — Далі на сходи і вниз.
І тільки зараз він роздивився, наскільки в Ділюка було погано з ногами. Він, мабуть, намагався звільнитися сам, і від щиколоток до ступень шкіру вкривали потворні опіки. Подекуди вони вже затягнулися темною скоринкою, але біля самих кайданів усе було стерто до м'яса і подекуди все ще сочилося кров'ю.
— Не жалій мене! — спіймавши його погляд, рявкнув Ділюк. — Роби свою справу, я не скляний, не розсиплюся.
— Це я знаю, — буркнув Кая і взявся до роботи.
Його руки тремтіли. І від втоми, і від спроб заподіяти якомога менше болю. Боляче буде все одно, але... Кая облизнув пересохлі губи і здригнувся, десь за його спиною знову надривно завила бестія. — Це що ще за... — він завмер, прислухаючись. — Ми ж начебто прикінчили всіх.
Ділюк напружився, принюхуючись.
— Це інша. Ті пахли електро, а ця гео...
— Та твою ж матір... Тебе ж начебто крали продавати, а не вбивати. У когось змінилися плани?
— Питання в тому, хто в цьому винен?
— Я просто скучив!
Ділюк шумно втягнув носом повітря, але сказав, мабуть, зовсім не те, що хотів:
— Кає, тобі б поквапитися.
І він мав рацію. Елементальні сили, вже витрачені з надлишком, вимагали відновлення, але на це не вистачало часу.
Кая підхопився, почав ритися в кишенях і дістав ще одну невелику бомбу, цього разу з кривенькою квіточкою на червоному капелюшку.
— Скільки в тебе ще таких штук? — поцікавився Ділюк.
— Ця остання, — Кая підкинув і спритно її спіймав. — Клі сказала, що бадабум буде великий, — він надихнувся, але майже одразу сумно додав: — Але я обіцяв Джин не підривати вежу!
— Зате я їй нічого не обіцяв, — процідив крізь зуби Ділюк. — Ти тільки ноги мені звільни.
— Так. Тримай. — Сунувши йому бомбу до рук, Кая знову зайнявся кайданами. — Якщо тварюка полізе — кидай!
Цей пес, мабуть, був розумнішим за попередніх, або його відлякував запах паленого. У будь-якому разі, в клітку він поки що не потикався.
— Йти зможеш? — запитав Кая, коли впорався з кайданами.
— Навіть не сумнівайся, — крізь зуби прошипів Ділюк і спробував піднятися.
З першого разу в нього не вийшло, ноги тремтіли й підгиналися. Кая кинувся було допомогти, але його окинули таким поглядом, що він вирішив більше не потикатись. Видихнувши, Ділюк зібрався з силами і все ж піднявся ривком, похитнувся, але встояв, розкривши крила, щоб утримати рівновагу, і знову склав їх.
— Що далі? — запитав він.
Кая зрозумів, яких зусиль йому все це коштувало, але вирішив зробити вигляд, що нічого не помітив.
— Пішки вниз по сходах, нижче є вихід, і нас там чекають, — він подивився на бомбу, яку все ще тримав Ділюк. — В крайньому випадку можна спробувати скористатися цією крихіткою, але перед Джин звітуватимеш ти.
— Думаєш, стіну проб'є? — Ділюк із сумнівом подивився на яскравий смертоносний м'ячик у долоні.
— О! В іграшки Клі я вірю так само, як і в саму Клі, — посміхнувся Кая. — Тут інше питання: як нам у такому разі спуститися вниз. Не впевнений, що мій планер витримає двох. Якщо що, ти зможеш летіти, мій феніксе?
— Турбуйся краще про себе, — огризнувся той.
— Злий ти! — пирхнув Кая. Він хотів ще щось додати, але вирішив, що не час і не місце, і просто сказав: — Пішли.
Їм потрібно було всього лише дійти до сходів. Але зараз це «всього лише» ускладнювалося станом Ділюка і гео псом розриву, який стояв на їхньому шляху, — це якщо не брати до уваги невідомого мисливця на магічних звірів, якому вже один раз вдалося схопити фенікса.
Ділюк йшов дуже повільно і важко, але з пропозицією допомоги Кая поки до нього не ліз, просто підставив плече, за яке за десяток кроків той вхопився, міцно стиснувши пальці. Синці залишаться точно.
— Люку...
— Нічого не кажи.
І тут вже Кая не стримався:
— Ну й уперта ж ти курка, Ділюк Рангвіндр! Здохнеш, а не підпустиш допомогти!
— Заткнися, — відрізав той і подався вперед, трохи розкривши крила.
Він відчував пса, який повільно і плавно випливав перед ними з темряви. Слабке світло ліхтарика вихоплювало лише частину тонкої витонченої морди, але її розміри неприємно вражали. Ділюк вишкірився і підняв руку, у долоні розпалювався яскравий згусток вогню, але занадто маленький і слабкий порівняно з величезною тварюкою.
Пес, відчувши піро, зморщив ніс, тихенько загарчав, проте нападати не поспішав. Кая завмер, напружився, пробуджуючи кріо, намагаючись накопичити стихію для удару.
Ділюк тим часом погасив вогонь і зробив крок ближче до пса. Той повів головою з одного боку в інший, сунувся носом до простягнутої долоні, галасливо втягнув повітря, а потім мовчки розвернувся і за одну мить зник у темряві.
Сказати, що Кая був здивований — нічого не сказати.
— Що це було, Люку?
— Не знаю, але нам краще йти далі, поки вона не передумала.
— Вона…
— Так, це самиця. Вони більші і сильніші за самців. І пахнуть інакше, солодше.
Кая мовчки закинув руку Ділюка собі на плече і якомога швидше повів його до виходу, підсвічуючи шлях ліхтариком.
Двері були відчинені навстіж, і світло, що лилося ззовні, майже сліпило після темряви кімнати.
Вони вийшли на сходи, і лише зараз Кая усвідомив, що на них чекає довгий шлях униз. Це було непросто і для нього, цілком здорового, а як буде Ділюку з його покаліченими ногами...
— Люку... — почав було він.
Той навіть слухати не став. Здавалося, він був створений зі сталі: витривалий, сильний, здатний ігнорувати травми будь-якого ступеня тяжкості. Однак зараз кожен його крок був позначений кров'ю. Але говорити що-небудь йому про це було марно — Кая це прекрасно знав.
Через десяток поверхів Ділюк зупинився і подивився вгору.
— Ти чуєш?
Кая прислухався і вловив тихий цокіт кігтів по бетону. Пес переслідував їх, відстаючи на кілька прольотів і поки не особливо намагаючись їх наздогнати. У природі пса розриву було накинутися і знищити, і в нього вже був шанс, яким він не скористався. Це було дивно і незрозуміло.
— Хілічурли з ним, — вилаявся Ділюк і знов рушив униз.
Спускатися завжди простіше, ніж підніматися, але, подолавши ще пару десятків поверхів, він знесилів остаточно. Зупинився, вчепившись у перила, намагаючись віддихатися. Кая завмер поруч, прислухаючись.
— Давай допоможу, — він пройшов трохи нижче і постарався зазирнути Ділюку в обличчя.
Але той завісився своїми рудими, давно немитими патлами.
— У безодню йди.
— Я теж тебе дуже люблю, — буркнув Кая і стривожено подивився догори. Пес був зовсім близько. Величезний, він займав майже весь майданчик між прольотами, звір стояв і дивився на них згори донизу, і на якусь мить його погляд здався Каї цілком осмисленим. Майже людським? Пес гаркнув, помотав головою і пішов нагору, махнувши хвостом.
— Нам треба вибиратися звідси, Люку. І якнайшвидше.
Кая провів язиком по пересохлих губах і дістав із кишені бомбу.
— Чекай мене тут, — суворо сказав він і, перестрибуючи через кілька сходинок, спустився на кілька прольотів нижче.
Ця бомба була не проста. Стриб-скок бадабум, як називала її сама Клі, була обладнана таймером. Кая набрав на крихітному екранчику п'ять хвилин, прилаштував її в кутку і натиснув на старт. Усередині бомби щось радісно пискнуло і почало голосно цокати.
— Піздець, — вражено пробурмотів собі під ніс Кая і помчав нагору до Ділюка. — Ти готовий? Зараз буде бум!
Той у відповідь втомлено кивнув.
Тільки тепер, коли все вже було зроблено, Кая спіймав себе на тому, що сам загнав їх у пастку: зверху пес розриву, знизу от-от рвоне бомба...
— Люку, якщо щось піде не так, я хочу, щоб ти знав...
— Кає! — його невдоволено перебили. — Ти занадто багато базікаєш! Стули пельку! — Ділюк облизнув пересохлі, потріскані губи й додав куди спокійніше: — Будь ласка.
Він ніби вклав у ці слова останні сили і сповз по стіні, до якої привалився плечем, сівши на сходинки.
За відчуттям, внизу цокало дедалі голосніше. Очікування зводило з розуму, і хвилини, здавалося, тривали просто нескінченно. Кая став перед Ділюком, немов намагаючись його захистити. А той схопив його за руку і потягнув униз, матеріалізував крила, прикриваючи ними себе і Каю.
І майже одразу після цього пролунав вибух.
Сходи відчутно тряхнуло. Каю жбурнуло вперед, носом у живіт Ділюку. Крила пом'якшили вибухову хвилю, але все одно поштовх був відчутним. Десь угорі коротко, але відчайдушно завив пес, а внизу заскреготіло.
— Курва, — чи то подумав, чи то ледве чутно видихнув Кая і спробував підвестися. Не без зусиль, але це йому вдалося, відвівши крила фенікса у сторони.
Судячи з вигляду, того злегка оглушило, і він сидів, прикривши вуха руками і заплющивши очі. Це було не дивно, перевертні та міфічні звірі були значно чутливішими, ніж звичайні люди.
— Ділюку, — покликав його Кая, але той не відповів, оговтуючись. — Люку, — було видно, що поки що фенікс майже нічого не чув і не бачив. — Гаразд, чекай, — велів йому Кая і обережно почав спускатися вниз.
Один проліт був цілим, а ось нижче сходи знесло, як і стіну, пробивши в будівлі неабияку дірку. — Розумниця, Клі, з мене смаколики! — задоволено кивнув Кая і рвонув назад нагору.
Ділюк вже піднявся, вчепившись у перила.
— Що там? — запитав він.
— Наш шлях на волю, — Кая підійшов до нього впритул. — Мій планер може не винести двох, — попередив він.
— Ти казав. Але в мене є крила, чи ти забув? — невдоволено відмахнувся від нього Ділюк.
— Крила є, а сили?
— Кає!..
— Гаразд-гаразд, мовчу-мовчу, — той з примиренням підняв руки і, скинувши куртку і прилаштувавши її на поясі, поправив легкий гнучкий планер, закріплений поверх футболки. — Тоді вперед!
Ділюк наостанок обернувся і зіткнувся поглядом із псом, який стояв на проліт вище, наче проводжаючи їх.
— Ходімо, — зусиллям волі Ділюк змусив себе відвернутися і зробив крок униз.
II
Летіти було важко, планер ледь слухався. Судячи з усього, у Ділюка справи були не кращими. Він більше парив, зісковзуючи з одного повітряного потоку на інший, а вітер тріпав його, як недосвідчене пташеня. Спершу Кая намагався триматися поруч, але планер є планер, і в якийсь момент він, втративши контроль, різко пішов униз.
Вітер міцнів, хмари ставали все щільнишими, а повітря навколо все більше наповнювалося електрикою. Насувалася буря. Небо випивало сили, вивертало навиворіт. Дихати ставало дедалі важче. Але Кая чудово вмів користуватися планером, і лише це дало йому змогу згрупуватися і зловити більш-менш стійкий потік. Тепер найголовніше було знайти Ділюка. Кая озирнувся і помітив серед темряви червоний відблиск.
Блискавки, вітер, хмари, прямовисна стіна Лігва Жаху Бурі з одного боку і прірва з іншого, швидкість падіння, що закладає вуха і вижирає все всередині. Але все це було неважливо. Взагалі все було неважливо, крім фенікса.
Якимось неймовірними зусиллями Кая вивернув планер так, щоб спіймати Ділюка, який вже падав, обійняти, притиснути до себе, щоб хоч якось пригальмувати падіння, і це йому навіть вдалося, але не надовго. Легкий планер ледь витримував подвійну вагу і лють урагану.
— Пусти, — хрипло прошепотів Ділюк.
— Затк... — почав було Кая, але ледь не захлинувся черговим поривом вітру і замовк.
Планер тріщав і, здавалося, ось-ось зламається. Кая маневрував, змінював напрямок, намагаючись його зберегти. Але з кожною хвилиною це ставало дедалі складніше.
Що сталося далі, він достеменно не запам'ятав. Десь оглушливо гримнуло, і яскравий спалах засліпив на мить. У голові промайнула думка, що блискавка зазвичай передує грому, а потім Каю накрила темрява, огорнула, легко торкнулася щок, розсміялася, наче дзвіночками задзвеніла...
— Тільки тебе тут не вистачало, — пробурчав над вухом Ділюк.
— Не дякуй, — відповіла йому темрява. — Чого не зробиш заради найкращого кульбабового.
Епілог
Отямився він вже на землі, сидячи на незручному пластиковому розкладному стільці. Навколо метушилися люди, різко й огидно вили сирени, блимали проблискові маячки. Кая провів долонями по обличчю, стрепенувся і схопився, озираючись.
— Він стабільний, — Джин стояла поруч, тримаючи над собою велику блакитну парасольку — йшов неприємний дрібний дощ. — Принаймні так сказав лікар. Ділюка відвезли до лікарні.
— І всі, хто його відвозив, залишилися живі? — хмикнув Кая.
— Боюся, у нього не було сил чинити опір.
Кая втомлено опустився назад на стілець.
— Я думав, ми загинемо.
— Мабуть, у архонтів були інші плани на вас.
— В одного так точно. Але, впевнений, Ділюк не буде в захваті. Цей чмир і так спустошує його запаси. Навіть швидше, ніж я.
Джин знизала плечима, дивлячись на чорну громаду Лігва Жаху Бурі. Вежа здавалася ще більш занедбаною і неприступною в дощових сутінках.
Кая знову підвівся, скинув залишки планера і надів куртку, застебнувши блискавку. Він усе робив повільно, ніби на подібні побутові дрібниці в нього вже не лишилося сил.
Сил і справді не залишилося.
— Куди відвезли Ділюка? В окружну? Поїду я, не варто змушувати його чекати.
— Передавай привіт. А завтра о дев'ятій я чекаю на тебе на нараді з докладним звітом про те, що трапилося.
— Джине, за що мені такі муки? — Кая спробував зобразити голосом світову скорботу разом із обуренням.
— І не спізнюйся, — відповіла вона і, повернувшись на підборах, пішла до своєї машини.
Вона і так затрималася, але ж на неї чекала Ліза і її чудовий чай із фонтейнським кремовим тортом.