Work Text:
Між травинками пшениці блимають жовті вогники, які здуває вітер та вони відправляються літати над пагорбом. Останні промінці сонця залишалися на хмарах та осідали на щоках у ластовинні, шоколадне волосся під ними виблискували в яскравий помаранчевий, наче іскри вогню. Повіяв приємний холод, якого так не вистачало все спекотне літо, після тренувань особливо. Сьогодні відпустили раніше і ніхто не став марнувати цей час — розбіглися гуляти по всіх околицях, куди тільки могли зайти, щоб хоча б трохи усамітнитися чи побути разом з коханими. Вони ж пішли на пагорб з якого відкривався вид на поле, посеред якого стояла пуста хатина, а одразу за ним невеликий ліс. Ні однієї людської душі навколо, лише гудіння цвіркунів та шурхіт високої трави навколо. Трава і справді висока, дістає по самий пояс, але це не зупиняє. У очах коханого Жан бачить цілий світ — той світ, який всі хотіли побачити, який таївся за стінами, такий захопливий, але такий темний. Марко здається таким теплим, неначе у його грудях палав вогонь, а він і справді палав! Палав життям, прагненням того невловного відчуття волі, яке відчували зараз обидва. У сонячній усмішці плуталось справжнє щастя, те щастя, якого так не вистачає у їхньому житті, наповненому болем та страхом, як же всі від нього втомилися. Але зараз не час про це думати, бо перед ними ціле поле, здавалося, цілий їхній всесвіт, де існують тільки вони двоє. Зупинившись прямо над спуском у поле, Марко пошуткував, що якби Жан не тримав його за руку, то він би покотився з пагорба. Кірштайн на це награно самозакохано (маркозакохано) усміхнувся та притягнув його до себе, щоб покласти голову на плече та дивитись за сонцем, що повільно заходить. Лагідно посміхнувшись, Бодт обійняв Жана за стан та негучно, з усього серця сказав ті три слова:
— Я тебе кохаю.
Навколо все затихло, лише вітер легко віяв в обличчя запахом польових квітів, котрі так любили вони вдвох.
Заховавшись у сонячному ластовинні шиї, Жан пробурмотів:
— Я тебе теж. Дуже.