Chapter Text
Пролог
серпень 1646 року; Дике Поле
Трава сягала до пояса, і подекуди гострі остюки чіплялися до її широких цупких штанів, у яких і без того було колюче жарко, а груба тканина натирала шкіру. Леся мовчки боролася з роздратуванням.
Зараз вона була згодна йти по розпеченому вугіллі і їсти сиру землю, аби лише дістатися Січі, аби їй дозволили залишитися, однак козаки — різношерсте товариство трьох чоловіків і молодшого хлопця — не вимагали від неї цього. Натомість вони лише йшли, йшли довго, а Леся терпіла спеку, колючі остюки та кпини.
— Ти, хлопче, якийсь вузький у плечах на свій вік, — причепився до неї хтось позаду. — Либонь, удома ні миски, ні ложки в очі не бачив.
— А ти себе згадай, як із рідного гнізда здійнявся, — обізвався голос у відповідь. — Раз ліг спати без вечері, і вже на ньому лиця не видно.
Козаки у дорозі нудилися, і до того ж навряд чи були такими стомленими, як Леся. Що їм ще залишалося, окрім безглуздо жартувати і сміятися з неї.
Стрижена коротко, у чоловічому вбранні вона горбилася, ховаючи від козаків своє обличчя, довге, вилицювате і з ламаним незугарним носом. Широка сорочка висіла на ній, а штани були закороткі. Погляди були небезпечні, як кігті песиголовців, для тої, хто назвалася перед козаками старосвітнім ім’ям — Святослав.
— Гей, хлопче, як тебе там, — козак позаду, якого побратими називали Колесом, поплескав Лесю по плечі, і її коліна різко підкосилися. Живіт чорновусого Колеса був обрезклий і м’який, мов драглі, а руки важкі та сильні. Смертельно сильні. Леся вчепилася за його волохатий лікоть, аби не впасти. — Кашу варити знаєш?
Колесо міцно стиснув її гостре плече. Він не дуже переймався Лесиним іменем, тож та лише кивнула і згорбила спину. Вона не була певна, чи голос не зрадить її, і притримувала силу для нього.
— От і добре, — Колесо по-товариськи ляснув долонею по Лесиній шиї. Цього разу вона встояла на ногах, тільки голова загуділа, як димар у завірюху. — Будеш калапуцяти кашу, а ми підемо пшениці косити. Бачиш, он там пшениця?
Попереду розпростерся луг — розгонистий, безкінечний, величний. Дороги не було: все довкола заполонило море різнотрав'я з ковили, повзкуватих паничів, м’якого іржавого пижма і підсохлого під серпневим сонцем велесового батога. Вітер розхитував ті трави, приносив п'янкі запахи в обличчя, а десь далеко виднілися верхівки дерев, зовсім не вигорілі і зелені.
Свіжими віяло саме звідти, подумала Леся. Можливо, десь там річка або одна із незчисленних заплав Дніпра. Під деревами засіли ярі зеленкувато-чорні тіні, пробиті навскіс променями, що нагадували білі списи.
Колесо вказував на чистий золотий острівець посеред блідої зелені. Сонце нищило траву, однак ділилося своєю силою і золотом із пшеницею, яку там посіяли козаки. Пообіддя пахло серпнем, а отже нині та пора, коли у рідному Лесиному селі люди пораються на жнивах.
Разом із козаками Леся підійшла ближче саме до дерев. Декілька кленів та верби, що схилялися низько над студеною водою, стояли над вузенькою річкою з обривистими глинистими берегами. Під вербовими косами русло бігло швидко і безшумно, затінене, глибоке і, напевно, дуже холодне. У Лесі перед очима закрутилося на думці, як зараз добре було би опуститися у ту студену течію, що пробирає, пронизує голками шкіру і доходить аж до серця і до кісток. Верби нагадали їй про дім, і Леся непомітно підтягнула перев'язку на грудях. Тут вона не вдома.
Із густої пшениці виринула низенька похилена хатка. Її стріха облізла і вищирилася до небес дерев'яними балками, вікна були глибокі і маленькі та не мали ні ставень, ні дощок, що затулили би їх від вітру. Через це вбоге нічийне обійстя виглядало так, ніби тій хаті хтось виколов очі. Тут, у Дикому Полі, не було ні сіл, ні хуторів — лише поодинокі руїни там, де ненадовго вдалося закріпитися давно забутим утікачам. Халупка під оком всевидющого сонця була найціліша з усього, що траплялося по дорозі.
Козак із довгою чорною чуприною здув із лиця волосся, сховав його за ліве вухо і косо зиркнув на Лесю. Та зупинилася, немов налетіла на стовп, і взялася за ремінь сумки.
— У хаті лежать коси. Винеси їх нам, — цей чоловік завжди був небагатослівним, точніше, він просто постійно мовчав. Він не мав прізвиська, і в лице його називали Іваном попри те, що це не його ім'я, а поза очі шептали: Біс. Іван мав медові очі, між ними ніс гачком, понурий і трохи обідраний вид і руки, стерті в роботі.
— Нужбо, біжи скоріше, — лагідно підштовхнув її хлопець, не набагато старший від самої Лесі. Напевно, через те, що сам пам'ятав, як був новобранцем, він ставився до неї з неприхованою милістю. — Козакам потрібне залізо.
— Дивися, аби каша мені була пристойна, — наказав Колесо обсмикуючи зачовгані штани. — Як бурди неїстівної навариш, то я тебе самого в казан укину і кісточки пообсмоктую.
Леся схилила голову, за звичкою роззирнулася по обидва боки — і зустрілася з очима нетерплячого товариства, — а потім зринула з місця і спотикаючись побігла до хатинки.
Тільки подолавши вгрузлий у землю поріг та опинившись у вологому цвілому покої, Леся відчула, як її виморив цей перехід через Дике Поле. «І сонце. Як же тут багато сонця!» Байдужі до її страждань козаки ждали надворі на свої коси, а Леся не могла і помислити, звідки у них стане сили працювати після сотень кроків у краях, де не було і сліду дороги.
«Добре, що хоч руки у мене сильні», — подумала вона і оглянула крихітне приміщення з грубою в кутку, казаном та четвіркою кіс на долівці під маленьким вікном. За два кроки подолавши відстань від дверей до вікна, Леся без вагань підхопила коси. Руківʼя тут же вивернулися у спітнілих долонях, і Леся була би лишилася без ока, якби вчасно не впустила їх із гуркотом на долівку.
Вона тут же завмерла, відчуваючи недобре, і її серце закалатало, відбиваючись луною на весь степ.
— Це ти впав, аж кості загриміли, чи коси з рук сипляться? — долинув зі степу погук Колеса. Як Леся вже звикла, говорив до неї саме він. — Вважай, бо то залізо не таке добре. Ще покришиться!
Біс, напевне, гидував навіть рота розтулити у її бік. Превелике цабе! Куди ж новобранцеві озиватися до стріляного вовка, подумала Леся і тихенько кахикнувши в кулачок і собі підвищила голос:
— Вже виношу ваші коси! — і вона знову потягнулася та підняла коси за ручки, цього разу вдало, між тремтливі і сковзькі пальці. Леся винесла їх, по дві у кожній руці. Нічого, вона ще обов'язково зробить так, аби Біс поглянув на неї іншими очима. Вона доведе, що варта.
Виступивши на сліпуче пообіддя, вона прижмурила очі на коротку мить, але цього було досить, щоб хтось підійшов і вихопив коси з її рук. Усі чотири одразу.
Сонце тут воїстину було інше. Коли вона спромоглася розліпити болісно зіщулені повіки, Біс уже простягнув коси грубо збитому Тичці і Колесу. Молоденький Яр стирчав ні в тих ні в сих так, ніби він хотів забрати у неї коси сам, однак Іван-Біс його випередив. Колесо вигукнув на прощання щось про те, аби Леся їх покликала на вечерю до заходу сонця, і Яр не розгубився. Махнувши рукою, він побажав Лесі удачі, посміхнувся і прийнявши з рук Тички свою косу побрів за козаками.
Леся вперла руки в боки, роздумуючи, звідки їй взяти пшона та овочів на кашу. Козацьке панство не стане їсти абищо: їм подавай куліш з м'ясом, та щоб кавалками та удосталь.
«Дивні вони, — знічев'я подумала Леся, — такі драпи, що й на козаків не схожі, але і в дечому… казки не брешуть». Земля коло хатинки зсохлася і вкрилася сірою кіркою, на якій не росло нічого. Де-не-де стирчали пучки брунатної трави. Леся, якби мала чоботи, тикнула би в них носаком.
За хатинкою може б і мав бути льох абощо, але Лесі це було нецікаво. Хоч як вона хотіла потрапити до Січі, степ притягував її найдужче.
Ці землі не належали нікому. Тут водилися куріпки, зайці і безліч птиці, і вільно розгулював козацький народ. Здавалося, що земля тут не переобтяжена, не закована у те, що із чим Леся зростала вдома. Від убитого сонцем отруйного цвіту велесового батога до нестоптаних стежин і колючих гаїв вона дихала волею, вітром чистим і степом незайманим і незвіданим. Леся розмірковувала, що могла би піти від козаків, зникнути серед отих дерев, загубитися за пагорбами в травах, і ніхто би її ніколи тут не знайшов ні з гайдуками, ні з панськими псами.
Зрештою, на Січі її у неї будуть обов'язки. Якщо вона захоче залишитися, то краще Бісові не здогадуватися про Лесину баранячу впертість і дурість, яка вартувала їй мирного життя у Жовтинцях. «Нехай Колесо буде правий, і я витопчу собі стежину у степ наново, без початку». Колесо без угаву туркотів і розпитував її про все, а Леся боялася брехати, однак наплела йому стільки, що не знала, чи зможе це все запам'ятати. Було видно, що цей чоловік любить побалакати і майже не слухає її відповіді. Лесю він насторожував, проте вона була рада, що завела хоч когось схожого на друга.
Із тих козаків, що вона зустрічала, Біс видавався їй дивним, але повним справжніх історій, цікавіших за байки Колеса. Час до часу Лесі хотілося витягнути руку і торкнутися його, аби пересвідчитися, що він справді йде поруч у сіромацьких лахах. Поки Колеса не обтяжувала її історія і він без угаву повторював, що на Січі минуле падає у воду, Біс слухав тихо й уважно. Супроти них обох парубок виглядав би як панич, якби не його руки, загрубілі та вкриті шрамами від водянок. Яр посміхався, багато і ясно; Колесо теж сміявся, однак то був голосний громовитий регіт для самого себе і ще може для Тички. Коли він реготав на власний дотеп, його живіт трусився й підскакував, аж поділ сорочки вилазив з-під очкура. Під сорочкою його тіло було пошрамоване. Вся історія цього чоловіка увічнила себе на його величезному пузі.
«І як тільки козак може зробитися таким тлустим, — Леся саме заглянула за хату, і на власний подив дійсно виявила там льох. — Хіба що вже від старості». На вигляд Колесові було років за сорок, і це для козака, що жив війною, було багато.
Двері до льоху за хатинкою виявилися важкі, немов брили. Марно товктися у них плечем, щоб ненароком вивалитися всередину, Леся постереглася, а відтак пішла і виламала в кущах біля річки патик. На мить вона схилила голову й насторожилася: поки сонце сховалося за хмаркою, здалося, ніби між дерев промайнуло щось бліде й жилаве, але то був лише порух безжального сонця. Леся поправила шапку, міцно взялася за свого патика, перехрестилася і запхавши його в щілину між дверима ривками покрутила палицею із боку в бік. Дерево виявилося трухлуватим. Добре постаравшись, щоб навести шуму й показати, що без бою нікому не дасться, Леся вдарила по дверях ногою так, що по степу пішла луна. У льосі було темно, хоч в око пальцем. Сяк-так навпомацки вона видобула мішок крупи, дивно свіжу моркву і тут же — шматок сала та солонину в діжці. Коли їй вдалося виволокти діжку на світло, Леся стерла піт з чола і присвиснула.
— А нічогенька діжечка. Вони кожного літа сюди нові запаси тягають, чи нащо їм у цій халупі стільки харчів?
Вона притягла запаси до хати і склала їх коло казана. Дрова під облупленою грубкою відсиріли, тож вона подалася на пошуки чогось на розпал. Взявшись визбирувати серед хащів вінки й оберемки сухої трави, вона промовляла собі під ніс молитву. Що би не кружляло полуденною дрімотою над водами безіменної ріки, йому було не дістати Лесі, озброєної щирим отченашем. Сонце поволі схилялося до вечора. Намагаючись не думати про те, що буде, якщо вона не встигне, а козаки прийдуть на вечерю, Леся покраяла м'ясо і овочі ножем, вкраденим у батька, а потім потягла тяжкий чавунний казан до річки і набрала в нього води. Вогонь розпалила кресалом, яке знайшла тут-таки. Коли куліш зварився, сонце якраз схилилося мрійливим подолом до обрію. Напівобвалений димохід у хаті забився соломою зі стріхи, тож весь дим, разом із запахом страви, пішов до світлиці і викурив Лесю надвір. Сірі коні диму покотилися з вікон, і з відблисками сонця на сіро-білих стінах маленька хатка виглядала так, ніби Леся підпалила її, і вона горить. «Не я підпалила. Сонце». Вперши руки в боки, вона стовбичила коло хати і про себе надіялася, що козаки не запідозрять лихого і не підуть по її душу, покинувши пшениці. Ті, однак, не озивалися.
Насправді, Леся навіть не бачила їхніх тіней. Ніде ні в траві, ні посеред острівця пшениці не було чутно гримотіння Колеса, сопіння Тички чи зауважень Яра. Під Лесиними ребрами крутнулася ящірка тривоги.
— Агов! — склавши руки човником навколо рота, вона закричала на повну силу легень. — Колесо, Тичко, Яре! Бі— Іване, ходіть їсти!!!
Ані шелесть. Верби на березі вклонилися вузлуватим віттям, і Леся почула в поклоні тремтливе рипіння смерті.
— Ні, ні… та як же так? Вони здорові чоловіки, у них є зброя, а якби була бійка, то я би почула. Я не могла не почути!
Лише якщо вони не покинули її посеред степу напризволяще. На цю думку серце Лесі тенькнуло, і всередині стало холодно, як у тому льоху. Що, як вони вирішили, що вона безнадійна, і надумали полишити її? Це якраз у дусі козаків. Новачків їм не бракує, а мрійливих роззяв, напевне, забагато. Колесо намацав її худе плече, а Біс слухав так прискіпливо, що, певно, упіймав непрошену тріщинку у голосі, або ж помітив зусилля, із яким Леся видушувала із себе низький говір. Вона повернула обличчя на східний південь, де були Вали Віри, і перехрестилася. Якщо сталося найгірше, душі прямували у той бік.
А тоді вона витягла ножа з-за пояса, витерла залишки овочевого соку та жиру об штани і босоногим кроком виступила на пошуки. Треба було розвідати, щоб знати, що його робити далі. Золотаве колосся розступилося перед Лесею, і та повільно закружляла, оглядаючи землю під ногами у пошуках слідів. Пшениця стояла незаймана — з першого погляду було видно, що ні серп, ні коса її не торкалися. «Коса? — вона напружилася від шиї до литок. — Ніколи не чула, щоб хтось жав пшеницю косами». Між колоссям промайнув велесів батіг — його квіти солодкі і смертельні. Однак козаки не хлопи, можуть і не знати, що живе отруйного у хлібі.
Тут щось слизьке і липке вхопило її за литку та стиснуло, мов жалячи кропивою. Леся що було сили замахнулася ножем, але Колесо крутнувся вбік, і лезо увійшло в землю, як у масло, там, де щойно було його око.
— Йой, а ти геть не жартуєш! — розреготався Колесо і перекотився по пшениці, а потім важко крекнув, гикнув та піднявся, показуючи світові запилюжені задки. Поруч з шурхотом і колоссям по плечах і головах вигулькнули Яр із Тичкою. Велесів батіг погойдувався без вітру; цвіт на довгому вигнутому стеблі скупчився чорний, як ведмежа шерсть, і незайманий.
Леся сховала ножа за пояс. Правду кажучи, вона радо придушила би їх усіх, якби лише Колесо не реготав так голосно, а Яр не всміхався до неї гордо. Навіть Тичка підняв брови, надаючи своїм пустим очам смішливо-журливого виразу. Останнім із пшениці опудалом постав Біс і засичав, оголюючи зуби, коли витягнув колючку, що засіла йому в шию, а тоді зиркнув на Лесю, мов та застала його за чимось ганебним. Вона потупила очі в землю.
— Оце вперше бачу, щоб хтось кинувся до пшениці так сміливо, — сплеснув руками Колесо, — всі або тікають світ за очі, думаючи, що напали татари, або заводять криків на козячий голос. Молодець, хлопче, тішиш старе козацьке серце!
Їй вдалося тільки замішано вишкіритися. Тичка заходився підбирати кинуті тут таки коси, а Яр пояснив:
— Це випробування, — розвів руками він, — на козацьку хоробрість. Тобі ще дуже пощастило, бо у мене був ой який веселий гурт! Знущалися, катюги, і були би втопили тут таки у річці, але Бог відвів.
— Ти краще так і скажи, що мало в штанці не напудив зо страху, — обірвав його Колесо. — Гурт у тебе і справді був нічогенький, так. Журба й Бугай! Як чоловік їх двох переживе, то можна його в гармату і запускати на татар. Долетить і не писне!
Яр підняв на нього брови і з поваги до старшого змовчав, а потім, коли Колесо дав плечам Лесі спокій, і сам схилився до новобранця:
— Ти що, назвав був Івана Бісом?
Леся зашарілася і прикусила губу. На це Яр відкинув голову назад і розсміявся так, що шапка з шурхотом злетіла у пшеницю.
— Бачив би ти, як він почорнів, коли почув оте твоє «Бі!», — гигикнув Яр. — А ти, до слова, йому до душі припав.
Від цього Леся аж стрепенулася, однак опанувала себе і згорбилася, приховуючи подив. Яр вдав, що не помітив.
— А з чого ти це взяв? — неголосно спитала вона.
Яр витягнув руки догори, потягнувся і пішов вперед, а Леся рушила за ним.
— Він ні з ким з нас ніколи не розмовляє, навіть із курінними. На отамана Харка тільки зиркне. Сам комендант Яблонський його боїться. А тебе він попросив винести коси з хати, хоча це міг зробити Колесо або я. Його мовчанки не треба боятися, але коли він говорить… та я сам вже рік козакую, і ще ні разу до сьогодні його голосу не чув. Кажуть, він розмовляє тільки тоді, коли чаклує.
— Коли… га? — Леся прискорилася, тупаючи п’ятками по порохняві. Повіяло студнем з річки, навколо захиталася трава, гнучись колами, наче від дотику примарної руки. Вітер покружляв довкруг і попрямував вгору, за спину Лесі, до чисто рожевого небокраю над лугом.
Вони спинилися перед порогом низької хатини. Небосхил повагом темнів, чорніючи, немов дим, що валив із хатки, осів над пагорбами та сповив ясну зорю гіркою пеленою. Яр розвернувся і помахав руками.
— Мистецтво старого світу…
На цих словах він, кинувши на Лесю швидкий погляд з-під довгих вій, загадково щез у хатці. Леся увійшла слідом, і тут якраз Колесо запалив каганець та поставив його на широке підвіконня. Тепер очі хатини запалилися із середини скромним вогником життя.
Троє козаків зібралися навколо покладеного на дзиглик казана, виглядаючи лише Лесю. Вона несміливо ступила і зайняла серед невеликого гурту місце спиною до дверей.
— Отче наш, що єси душею всього сущого…
Козаки, а з ними разом і Леся, познімали шапки і стали молитися. Першим вів молитву Колесо, Яр із Лесею стиха промовляли за ним, Тичка мурмотів собі під носа глухо, а Біс рухав губами ледь помітно, і з тих губ не зірвалося ні звуку. Вогонь у каганці похитувався, потривожений подувом із розбитого вікна, і тихе світло шалено затанцювало по обличчях присутніх, впало на Бісові вилиці, подовжуючи і поглиблюючи западини. Обриси свічки сочилися крізь клапті диму, що сповнювали повітря дурманом горілого зілля. Тінь на небіленій печі за спиною Біса різко підскочила, сягнувши головою стелі. Довівши молитву до кінця, Колесо склав руки на животі і додав, не піднімаючи очей:
— Дай нам заліза, Боже, на ще один день, й очисти наше небо від всього, крім віри у Вали. Амінь.
Колесо важко опустився і порухом запросив сідати інших, немов господар закинутої хати. Леся відсунула свій дзиглик і присіла обережно, а сумку зняла з плеча та поклала під ноги. Козаки повиймали ложки з-за халяв чобіт. Вона ж обмацала себе й усвідомила, що у неї з собою тільки ніж.
Казанок пашів, м’яко освітлений розсипчастий вміст його лиснів привабливо і вдало. Заворожену Лесю хтось тицьнув під правий бік.
— Будеш? — спитав Яр, простягаючи їй власну ложку. Леся всміхнулася. Виглядало так, наче він запрошує її ту ложку з’їсти.
Так Леся з Яром мовчки жували, передаючи по черзі ложку, Колесо щось пожартував, і казанок швидко спорожнів, — а надворі вже ждала темна ніч.
— Що, Святику, більше дрож не сіпає? — Колесо загасив каганець, дбайливо знімаючи його з підвіконня, і кинув на Лесю задирницький погляд, сіпнувши чорним вусом.
— Е-е…
— Дивись бо! Якщо наскочимо на якусь нечисть дорогою, то все! Дай чорт колеса, а Бог заліза.
— Не наскочимо, — заявила Леся і мерзлякувато повела плечима. Яр заховав свою ложку і вийшов. Колесо підморгнув до неї.
— Це ти так думаєш. І я колись такий був, як ти, ще мак ріс у голові, їй-бо! А потім я побував у степу далеко на півдні. Там, де народжуються люті вітри ломилісу.
Леся накрила рота долонею.
— Ломилісу не було вже сотні років, — тоненько прошепотіла вона.
— Валам слава, — кивнув Колесо. — Я не бачив ломиліс. Але якось давно ми йшли у похід у самому низу Дикого Поля, за Дніпром, на нічийних землях. Глибокої ночі я бачив, як світ наповнюється яскравими барвами. Від землі і на небесах нас покривали кольори, що зводили з розуму юних вояк, такі вони були ядучі й позаземні. Вони горе, якому не страшні ні Вали між світами, ні гнів Безіменних богів. А я його пережив, і жодне блискуче лихо мене не здолало. Так, Тичко, підбирай коси, і гайда звідсіля, бо будемо так до ранку добиратися.
Лесине серце забилося в горлі. Бачити барви вміли лише покидьки, які не служили нікому, крім зла, прокляті з дитинства. Це знали всі у Лесиному селі, а особливо — вона. Але Колесо не турбувався ні прокляттям, ні тим, що барви для козаків були забобоном.
— Барви вигнали мене з дому, — опустила голову вона.
— О, це щось новенька, — Колесо потрусив її за плече. — А ти…
— Але до чого тут старі боги? — перебила його Леся. Колесо насупився.
— Немає нікого могутнішого за єдиного володаря, — підняв палець він.
— Колесо! — виріс у дверях Яр.
— Гм?
— Треба би й харчі забрати, певно. Чи яка твоя думка?
Колесо зітхнув, оглядаючи кімнату. Біс вже був надворі, Тичка вийшов з косами за ним.
— Ет, — тихо зітхнув старий, проходячи повз Лесю і собі покидаючи хату. — Пропадуть харчі, Яре. Що там є, діжка солонини, мішок моркви, мішок проса? Хто зараз нав’ючиться і тягтиме це все через степи?
— І правда, мішки тягати — не на галерах гарувати, — зронив Яр і озирнувся на Лесю у порозі. — Що, готовий? Тоді рушаймо.
— Зажди, а які ще галери? Це ти мені зараз дорікаєш?
Обличчя Колесо потонуло у пітьмі, а голос гримнув гнівно. Леся здригнулася і взялася за ніж на поясі, так ніби вміла ним користуватись для чогось, окрім моркви і солонини.
— Не смій ганьбити моєї козацької честі, хлопче, — відрубав Колесо, карбуючи кожне слово, — бо викличу на герць і розмажу по стіні. Так собі і затям.
— Я шаную тебе, Колесо, — кивнув Яр. — Вже й пожартувати не можна.
— Шануй-шануй, — присік його Колесо. — І батька свого не ганьби. Він же так цінує твоє виховання!
На цьому Яр прикусив язика і закам’янів, не глянувши на Лесю. Гурт вирушив у студену ніч.
— Яре, а що це з ним? — пошепки допитувалася Леся, коли вони попростували травами геть від хатини, а краєвиди за їхніми спинами обступала ніч.
Яр взяв її за лікоть, змушуючи відстати від Колеса і решти.
— Кажуть, Колесо був у турецькому полоні на галерах, — так само пошепки пояснив він, — потрапив туди з ганьбою. Колись він був славетним сотником… Не дарма ж такий старий, і ще досі здоровий бик. Тоді, як сталася його біда, був бій, із Сагайдачним на чолі, і багато гарних козаків потрапили у полон, а наші багато взяли турецьких яничар, що стерегли кріпость. Я тоді ще на світ не з’явився, та мені розповідали козаки, надійні козаки, старі.
— Що вони тобі розповідали? — Лесині очі загорілися й освітили би ніч, якби та не була така зажурена від спогадів козацької минувшини.
— Сотню Колеса оточили та відірвали від головної потуги, — продовжив Яр стишено. — Козаки потрапили у пекло у тому оточенні. Його ж самого коли розпізнали як головного, то відрізали від інших, злапали і не стратили, хоча він просив, а продали на галери.
Леся затамувала подих. Перед очима у ночі зростали палаци з піщанику, жовті мури і сонце жовтіше, ніж у степу, порохняве поле бою і спека кримської Кафи, крики чужою мовою і сморід крові та млосно розжарених на сонці ворожих мечів.
— А як він вибрався звідти? Як повернувся у Дике Поле? — вона облизала губи й спробувала зазирнути Яру в очі. Той відвів погляд і позирнув на неї скоса.
— Цього я вже не знаю, — визнав він. — Його не обмінювали ні на кого, бо не могли знайти серед тисяч бранців на галерах. Проте десять років по тому Колесо повернувся, із почестями від тих, хто його пам’ятав. Осавул Вишневецький відшукав і подбав, бо знається на татарських бісах. А потім Колесо загуляв, почав пити, розповнів так, що у власній шкурі тісно. Потоваришував з Тичкою, та й таке… Сам бачиш, як воно.
Леся рибою вхопила ротом повітря, вглядаючись у широку спину, що похитувалася попереду. За вечір, як завжди, пройшли багато та відшукали степовий путівець, що ближче до Дніпра стрімко завертав на південну долину. На небі показався місяць-срібна таця, вітер потроху стих, і вони зійшли з путівця і знову опинилися по пояс у траві. Яр торував густе зілля і розглядав степ і зірки, а Леся розглядала його й думала, як йому вдається лишатися незворушним. «Колесо ж нагримав на нього… Такого наговорив, а йому хоч би що». На Січі таке трапляється чи не щодень, знала Леся. «Будеш смиренною — зацькують, язикуватимеш — викличуть на герць помірятися силою». Леся посунулася ближче до Яра. Колесо йдучи попереду запхав великого пальця за пояс і завів:
Ой летіла стріла
З-за синього моря.
Ой де ж вона впала?
На сирітськім полі!
Кого ж вона вбила?
Бідного сиротину!
Немає нікого
Плакати по ньому…
Місяць заблукав під подолами юної ночі. Небосхил заполонили віхтики, схожі на розлите чорнило. Великий степовий луг у долині ріки дихав вологою мілких заплав, сюрчав оглушливо голосами цвіркунів. Він промовляв гуком пугачів, що раз по раз зринали з дерев й опускалися у траві, пищав комарами, що мандрували цілими зграями, шурхотів дрібною нічною звіриною та шугав крилами хижих птиць, що замінили уночі ластівок. Ріденькі гаї зринали нізвідки та тонули в нікуди, дерева купчилися, шикуючись шеренгами, деколи заганяючи шлях по траві у глухий кут. Перед козаками вони розступилися, щезли позаду, а попереду виникла лише невеличка їхня смужка. Козаки піднялися на гребінь найближчого пагорба, спуск якого прослався круто вниз.
Знизу війнуло, і в тому подуві запахло річкою і болотом.
— Дніпро, — оголосив Яр, але Леся й сама зрозуміла і завмерла на вершечку коло нього.
Колесо першим скотився і вайлувато попростував до дерев. Внизу під пагорбом роззявивши вологу пащеку до прибульців зачаїлася таємна переправа на правий берег.